Морозова Олена,

викладачка у Добрянській філії Ліцею імені І.М.Середи Великописарівської селищної ради

Війна. Моя історія

Війна… Як багато було перечитано книг, спогадів, переглянуто кінофільмів про неї… В Україні війна розпочалася у 2014 році. Наші діди і прадіди вже пройшли подібні випробування у минулому, вони пам’ятають, як страшно було переживати це лихо. Але, що чекає нас далі, ніхто навіть не уявляв. Коли, спавши у своєму теплому ліжку, я почула далекий вибух, у голові затенькало: «Війна!!!» Вхопила телефон і почала набирати рідних, друзів. У слухавці прозвучала відповідь: «Тобі щось наснилось, ти навіжена» А через годину всі зрозуміли, що я не зійшла з глузду. Жах, розпач, безпорадність, тривога…

Перші дні війни були наскільки жахливими, бо не знав, що робити, як діяти. Я живу у прикордонному районі, у зоні можливих бойових дій. У перші дні війни поблизу села їхала ворожа техніка, а потім летіли літаки над хатою, несучи смерть на своїх крилах.

Коли телефонували мої діти і кричали у слухавку: «Нас бомблять!», це було нестерпно. Мої учні, доки був зв'язок, спілкувалися зі мною, запитували, що робити.

Було складно, але знаходила слова заспокоїти, порадити, дати надію, що все буде добре. Адже ми, українці, сильна і смілива нація!

Плине час, війна триває, біль, тривога не проходять. Але я навчилася бути сильною… Бо треба підтримати своїх дітей, своїх учнів, своїх друзів і знайомих. Треба мати надію, вірити у перемогу, намагатися самим наближати її. Так я говорю своїм вихованцям, бо саме їм відбудовувати нашу державу, наше майбутнє.

Я народилася у селі, яке знаходиться зовсім поблизу кордону. Майже всі мешканці покинули домівки, залишилися одиниці. Ні, не жити, існувати, виживати, бо це їх мала батьківщина.

Стоїть пусткою батьківська хата, понівечена вибухами, сумно дивляться вибиті вікна, зруйноване подвір’я.

За що!!! Чому!? Тільки за те, що ми українці? Дуже болісно, але жевріє надія, що ми повернемося до своїх домівок, зігріємо теплом, обіймемо турботою і заживемо мирним життям.

На жаль, війна роз’єднала закоханих, близьких, рідних. Водночас, ми змушені приймати її виклики. Хоч нестерпно про це говорити, але війна згуртувала нас. Усі стараються робити те, що можуть... Хтось займається волонтерством, хтось навчає і лікує, інші виготовляють бронежилети, шиють білизну для захисників, готують смачну їжу.

Я із моїми колеги плетемо маскувальні сітки, виготовляємо окопні свічки, допомагаємо продуктами харчування, беремо участь, разом із дітьми, у різноманітних акціях.

Усі, хто бажає допомогти, долучаються до нас, наближають перемогу. Сьогодні я вдячна нашим захисникам за те ,що я живу, що вони, не жаліючи своїх життів оберігають наш сон. Я вдячна тим, хто ризикуючи, займається волонтерством, допомагає тим, хто потребує найбільше.

Мені було приємно і щемко на серці, коли учні мого закладу, на зустрічі з нашими захисниками, заспівали разом із ними гімн України, пісню «Ой, у лузі червона калина». Дійсно, справжні маленькі українці, які подорослішали за цей час не на один рік. Розумію: ось наше майбутнє!

Війна... Коли чуєш це жахливе слово, то перед очима вже постають не художні твори, а дійсність: материнські сльози, поховання вбитих невинних людей, зруйновані домівки, окуповані території. Іноді хочеться, щоб це був тільки жахливий сон!

Зараз український народ робить усе для того, щоб жити у вільній країні, як і завжди робив. На думку приходять легенди із сивої давнини, коли наші люди, діти заводили ворога у непролазні хащі та болота, гинули самі, гинув ворог. Українці, люблять свою Батьківщину, готові її захищати в найважчі часи, стояти за неї до кінця, і, навіть, віддати своє життя.

Під час війни, рівень патріотизму в нашій країні тільки зростає. Про нього судять не за словами, а за справами людей. Що таке патріотизм для мене? Це перш за все любов до своєї домівки, до своєї вулиці, села, рідної землі. Це готовність захищати інтереси країни, бути частинкою своєї держави.

Я вірю, що війна повинна закінчитися, щоб Україна знову повернулася до мирного щасливого життя.