Гаврилюк Надія, 9 клас
Лугинський ліцей № 2 Лугинської селищної ради Коростенського району
Вчитель, що надихнув на написання есе: Козлова Лариса Володимирівна

Війна. Моя історія

Моя Україна забула
Сміятись.Вона гомонить.
Моя Україна не вщухла
Од прагнення жить...
В.Стус

Війна… Біль, страх, смерть - єдині слова, які приходять на думку. 24 лютого 2022 року день, який назавжди запам'ятає кожен. Будинки повні життя вмить перетворилися на попіл. Дитячий сміх змінився на крик від страшного болю. Страх охопив наші душі та затулив очі. Що буде далі відомо тільки Богу. Ховаючись у холодних, сирих підвалах мріяли про одне: залишитися живими. Але навіть, закриваючи очі, все повертається назад, кожне обличчя знайоме і розуміння того, що вже немає їх, вони залишились у лісах, полях, просто лежачи на землі, де їх ніхто ніколи не знайде. Життя перетворилося на пекло, а воля стала нашою єдиною зброєю.

Українці - люди зі сталі, ці люди - Герої. Народ не схилив голову перед окупантом. Я знаю, як би важко не було, ми витримаємо. Війна торкнулась кожного і моя сім'я не виняток.

Вранці про те,що розпочалася війна, мені повідомили батьки. Розгубленість, страх, занепокоєння бурею лютували в мені. Але найстрашніше стало те, що тата та двох братів одразу забрали до лав ЗСУ. Цей день дуже швидко пройшов. Я не помітила як ми сиділи в підвалі, слухаючи звуки літаків. Згадувати перші дні війни не можливо без сліз, бракує слів. Єдине, що лякало - це невідомість... Шум, вибухи, війна? І наче сон все було. Але це страшна реальність, в якій ми, на жаль,перебуваємо. Рік промайнув, знову попереду зима... Болить рана. Переглядаючи фото, згадуєш своє безтурботне життя до війни, без сирен, вибухів... Боляче розуміти те, що ти зараз не можеш обійняти тата, бо він далеко. Батько завжди мені казав, щоб я спала спокійно, бо татусь на кордоні охороняє мій сон, сидячи в двометровому окопі, повному води. Незважаючи на це, він завжди викликав посмішку на моєму обличчі. Я шалено сумую за своїми рідними.

Брати - це моя опора! Вони завжди допомагали та захищали мене. З ними я відчувала себе спокійно. Кожного дня чекаю на маленьке повідомлення «Все ок.»,але скільки щастя та спокою несуть ці два коротенькі слова.

Часто згадую моменти, які «переживали» разом, вони є дуже важливі для мене сьогодні. Наші велопробіги,риболовля, зимові дитячі розваги… У нас є найдорожчі ваші речі: шеврони, прапор та відзнаки. Пишаємось вами, наші рідні, та з нетерпінням чекаємо на повернення додому з Перемогою. Сьогодні в домі запанувала суцільна тиша. Я з мамою чекаємо на дзвінок, щоб почути: «Все норм. Тиснемо. Стоїмо... Бережіть себе.» І тоді з вдячністю та молитвою звертаємось до Бога, щоб беріг рідні душі й усіх наших воїнів - захисників.

Як би важко не було це говорити, але війна поділила життя на до та після. Яскраві кольори квітів перетворилися на сіру, згорілу землю. Війна навчила мене одного: жити потрібно зараз і кожна наступна мить - це зараз. Минуле - це лише наші спогади, за якими ми можемо сумувати, але не жити. Раніше я мріяла про новий телефон, годинник, а нині я мрію, щоб вся родина зібралася вдома. Війна зруйнувала стільки життів, доль та душ. Нелюди забрали наш спокій. ЗСУ- щит, який прийме всі кулі до останньої. У очах наших захисників відбивається лють і сила... Ми - не здоланні!

Нам би жити... Як жили раніше,
Та назад немає вороття...
І добріші до звичайного життя.
Переживши все, ми станемо сильніші,

Сьогодні мрія кожного українця, від малого до старого - жити у вільній, незалежній Україні.

Потрібно цінувати кожну хвилину життя, бо нам її відвоювали кров'ю. Втомлені, знесилені, холодні, але не скорені.

Війна залишила слід на серці. Рана, яка ніколи не загоїться. Мільйони сердець б'ються високо над нами. Ми змінилися, стали сильнішими та згуртованішими. Дякую силам ЗСУ, моєму татові та братикам за наш спокійний сон. Слава Україні!

О Господи, візьми нас під Свою опіку!
Сьогодні Україна - поле бою!
Воюють ангели за правду і добро!
Сьогодні бій між світлом і пітьмою.
І нам потрібно все зробити, щоб Україна жила!
Сприймаймо цей заклик як Божий наказ.