Молчанова Дарія, 16 років, учениця 11-го класу Первомайського ліцею Іларіонівської селищної ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Олена Пасічник

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Цей день і кривавий проклятий рік запам’ятаються мені назавжди. Так, я в щасливому сподіванні чекала на 24 лютого. У цей день мені виповнюється шістнадцять… Були плани весело відсвяткувати свій День народження в колі рідних та друзів. Звечора приміряла святкову сукню, моделювала в уяві майбутню свою зачіску, бачила себе з однокласниками, друзями, татом, мамою… Хотілося бути гарною та неповторною у своє шістнадцятиліття. Але щасливою стати мені в цей день так і не вдалося…

24 лютого почалося вторгнення путінської росії на наші землі. Рашисти завдавали удар за ударом по наших стратегічних об’єктах, несли смерть і руйнування. Замість привітань моїх рідних та друзів, я з жахом чула вибухи, виття сирен, прильоти ракет, бачила злякані і розгублені очі мами. Тато відмовчувався і все про щось думав. З новин дізналася, що почалася війна. Отак зненацька увірвалася вона у моє життя, перекресливши всі плани і сподівання. До ліцею батьки мене в той день з молодшою сестричкою не пустили, та й навчання було переведено на дистанційне.

Лихо прийшло у кожну українську оселю. Життя ніби завмерло в очікуванні чогось страшного і невідомого. Невизначеність, розпач, страх, неспокій – це ті емоції і почуття, які були супутниками кожного з нас у перші хвилини війни. Здавалося, ця війна враз змінила світ і нас самих. Перші поразки і втрати краяли серце. Хтось першим тікав від війни за кордон, а хтось першим їхав до нас в Україну, щоб закрити небо над нами і Європою, хтось продавався за гроші і підтримував убивць і мародерів. Проте українці – нація нездоланих і непоборних, це народ, який здатен боронити цілісність своєю території до останнього подиху. Тому ворог зустрівся з сильним опором. Біля військкоматів були черги: люди самі йшли до пунктів призову і записувалися на фронт. Кожен готовий був іти захищати свою країну зі зброєю в руках.

Мій тато був призваний на військову службу за призовом по мобілізації 16 травня 2022 року. На фронт пішов у свої 35 років не вагаючись, залишивши вдома найцінніший скарб – нас із сестричкою і свою хвору маму, нашу бабусю. Важко йому було прощатися зі своїми дівчатками, проте розумів, що інакше вчинити не може і найбільше користі принесе саме там, на фронті.

Батько нас любив понад усе і завжди пишався нами, і навіть трохи балував і пестив, а ми його вважали найкращим татом. Він дуже багато працював, ні, просто занурювався у роботу, а її було стільки, що, як мовиться, ніколи і очей догори підвести. Все мріяв про те, щоб його Дашуля і Сонечка ніколи ні в чому собі не відмовляли.

Доля його самого аж ніяк не балувала, бо рано залишився з сестрою без батька на руках матері. Білим птахом давно вже від нього відлетіло у вирій дитинство, до якого нема вороття, та все ж залишилось незабутнім у його пам’яті та яскравих спогадах. Мій батько завжди був доброю, життєрадісною, жартівливою, товариською, веселою, енергійною людиною. Ще зі школи виділявся серед однолітків великим оптимізмом. У дитинстві його називали Сявою – від неповного імені Слава. Вперше він сам себе так назвав у дитячому садочку, мабуть, не вимовляючи літери «л». Навіть коли пішов до школи, то Сявою залишився і там.

Позитивний в усьому, про такого говорять «душа компанії», дуже легкий на підйом, чесний, порядний і трудолюбивий. У ньому одночасно вживалися практичність і діловитість, цілеспрямованість і динамічний рух до успіху, сильний характер і неабияка воля до життя, впевненість у собі, рішучість. Завжди міг підбадьорити, підтримати, запевнити, що все буде добре, та першим прийти на допомогу. Був сповнений почуття власної гідності і водночас був чуттєвим і сором’язливим. Таким залишився і на фронті серед своїх побратимів. Немає жодної людини, яка могла б пригадати про нього якусь прикрість. Його любили, здається, всі.

На війні воював у складі механізованого батальйону військової частини А3283, займаючи посаду стрільця – помічника гранатометника. Там у нього з’явилося багато нових друзів-побратимів. Мужніх, відданих присязі та українському народові справжніх патріотів-захисників, які своїми професійними діями та точними ударами наносили ворогові втрати і вселяли страх.

Почався український переломний наступ, тому приїхати до нас додому батькові жодного разу так і не вдалося… 29 серпня 2022 року на полі бою у Херсонській області, захищаючи рідну землю від російських загарбників, Молчанов В’ячеслав Миколайович геройськи загинув. Серце мого тата зупинилося. Не стало бабусиного сина і нашого батька. Первомайське у жалобі і на колінах зустрічала мого таточка в закритому гробі, аби провести в останню путь.

Його могила знаходиться на нашому сільському цвинтарі поряд із такими ж могилами загиблих оборонців-земляків. Дай же, Боже, нам пережити це горе, бо від нас ідуть найкращі, найсміливіші, найбезстрашніші, найщиріші люди з великим серцем.

Дуже важко моїй сім’ї без татуся. Словами передати невтішну біду моєї родини неможливо, бо їх просто бракує. Лишилися тільки світлі спогади про щастя нашої сім’ї до війни.

Яким би подарунком долі для мене було б воскресше твоє життя, таточку, на моє сімнадцятиліття…