16 червня 2014 року. Уранці світило яскраве сонечко й був прохолодний вітерець. Нічого не віщувало біди. Я поїла і сіла дивитися телевізор. Приблизно через 30 хвилин у кімнату забігла перелякана мама, за нею бабуся. Вони схвильовано почали кричати. Моя сестра плакала і в паніці я теж почала плакати. Мама кричала щось на кшталт: «Танки! Сирена! Швидше на вулицю! Мамо, візьми паспорти та свідоцтва дітей!»

Тоді я нічого не зрозуміла, але коли наш будинок похитнувся, я відразу згадала історію нашої вчительки про дію в екстрених випадках, землетрусу та війну…

Ми всі спустилися в підвал, там було порівняно світло, але холодно та сиро. Потім я заснула. Що було вночі, я не пам'ятаю, бо міцно спала. Уранці я, нарешті, дізналася, що трапилося, що таке війна та навіть не уявляла тоді, що чекає мене попереду.

Ми повернулися у квартиру – переді мною була страшна картина. Вікон не було, і скло лежало на підлозі. Мама зібрала речі, кинула їх у машину, я із сестрою сіла на заднє сидіння, і ми поїхали.

Мама сказала, що ми під'їжджаємо до блокпоста, щоб ми сиділи тихо. Для мене, восьмирічної дівчинки, було шоком, що якийсь дядько у формі зі зброєю тикав у скло машини своїм автоматом і сказав, щоб ми вийшли з машини. Він обшукав машину, нічого не знайшов – і тоді він дозволив нам їхати.

Наступного ранку ми були в Житомирі. Мама сказала, що тут ми будемо жити. Перший тиждень ми жили в готелі, а потім орендували квартиру. Незабаром я пішла в нову школу, знайшла нових друзів і дуже часто сумую за домом. Залишилося питання: чи зможу я колись повернутися додому? Адже війна вже йде четвертий рік, і кінця не видно.

Для мене мир – це коли вранці ти з усією родиною в рідному домі прокидаєшся в м'якому ліжечку. Спокійно снідаєш і йдеш гуляти з друзями, не боячись, що будуть обстріли, і ти можеш підірватися на міні. Це коли ти виходиш до школи, не соромлячись того, що ти з Донецька.

Попри те, що почалася війна, я завжди буду пам'ятати, де я народилася, де мій дім і звідки пішов мій рід.