Болатханов Тимур

8-а клас, Звенигородський ліцей Звенигородської міської ради Звенигородського району Черкаської області

Вчителька, що надихнула на написання – Задорожко Валентина Іванівна

Війна. Моя історія

Привіт, Херсоне, моє рідне місто!

Це, мабуть, здасться дивним: писати листа місту. Та я все ж напишу. Бо для мене ти не просто географічна назва. Ти моя колиска, мій маленький всесвіт, мої радощі і переживання, мої спогади і мрії. Як ти? Тримаєшся?

Я знаю: ти сильний і нескорений, хоч і зранений, хоч і болить тобі, як і мені, як усім справжнім українцям.

Я пам’ятаю тебе світлим і радісним, заквітчаним жовтоблакиттю, гамірливим, безтурботним і спокійним, як і мої 13 років життя у рідному Корабельному районі разом з мамою, старшим братом і бабусею. Ми навчалися, працювали, мріяли, будували плани на майбутнє. Були щасливими.

А потім настав страшний ранок 24 лютого 2022… Я прокинувся від незвичного гамору у будинку. Ніколи не забуду стривожених облич своїх рідних. Здавалося, біль, розгубленість і неспокій заповнив усе навколо… Війна! Ця новина болем і жахом обізвалася у моєму серці. Я читав і дивився фільми про те, ЩО несе з собою війна, та ніколи навіть подумати не міг, що вона прийде у моє місто, у мій дім, у моє життя. Тобі, мій Херсоне, як і мені, мабуть, в ті перші години, в перші дні було страшно. Ти тремтів від вибухів і здригався цілими будинками, тривожно сповіщав нас про небезпеку завиванням сирен, ховав у своїх підвалах жінок, літніх людей і дітей. Але жив. Попри все, жив, боровся і вірив у краще. Як вірив і я, як сподівалися і мої рідні, знайомі і друзі. Ми навчалися дистанційно, дорослі працювали, волонтерили, підтримували один одного, як могли. Чекали весну і перемогу.

Та початок березня став найтрагічнішим. Пам’ятаєш, як твоїми вулицями рухалися ворожі колони, а херсонці намагалися їх зупинити голіруч? Як з’явилися по місту чужі прапори, які різали зір ненависними кольорами? Як нові «господарі» намагалися нав’язати свої порядки? А ще – постійні обстріли, руйнування, смерті… Вісім місяців, два тижні та чотири дні болю, страждань і втрат - справжнє пекло на землі. Ти вистояв, не скорився! Нагадував про себе жовтими стрічками, які вселяли віру і дарували надію.

А потім довгоочікуване звільнення! Наші рідні ЗСУ вибили непроханих гостей - і знову наш жовто – блакитний стяг замайорів над твоїми будинками, установами. Це було незабутнє свято!

Зі сльозами радості за визволення і смутку за тими, кого вже не повернути.

Але ворог не лишив нас у спокої, він скаженів все більше. Обстріли і прильоти не скінчалися, жити ставало небезпечніше.

Важко далося моїм рідним рішення покинути місто, але життя і безпека – понад усе. Ми змушені були рятуватися.

Так ми стали ВПО – внутрішньо переміщеними особами.

Ти пробач мені, що довелося виїхати у більш спокійне місце. Я залишив тебе, та ти лишився у моєму серці. Тут, у затишному містечку Звенигородці на Черкащині, я разом з бабусею знайшов новий тимчасовий дім, нову школу, нових друзів. Нібито й повернувся до звичного життя. Але подумки я з тобою. З болем читаю новини про обстріли, які не припиняються, про нові жертви і руйнування. Як мені болить! Хвилююсь за тебе, за моїх однокласників, яких розкидала ця клята війна по усьому світі, за сусідів, що лишились без домівки, за маму з братом, які і зараз живуть і працюють у Херсоні. Ти бережи їх!

А я повернусь! Обов’язково! З цією мрією і вірою живу. Усе буде Україна! Ти тільки тримайся!

З безмежною любов’ю - твій херсонець Тимур.