Світлична Олена, 11 клас
Дніпровський ліцей №42 Дніпровської міської ради
Учитель, що надихнув на написання есе: Шапошник Світлана Петрівна

Війна. Моя історія

Я добре і водночас погано пам’ятаю день, коли почалося повномасштабне вторгнення. Чітко пригадую якісь уривки, за якими можна лише встановити послідовність подій. Відлуння вибухів, запах диму, копирсання в документах, забита необхідними речами сумка, прокльони, страх, марні спроби жартувати, такі ж - сховатися, змиритися, прийняти.

Я боялася цього дня, без перебільшень, більшу частину свого життя. Хтось колись пожартував, що найгірше, це усвідомити, що твоя параноя виявилась добре розвиненим передчуттям неминучого. Я б щиро посміялась із цього, якби все не було так трагічно й абсурдно. У дев’ять років мені снилися жахи, в яких працювали автоматні черги, лунали вибухи й чорні будинки з де-не-де цілими вікнами, в яких горіло щось червоне, виринали перед очима.

Сюжети цих марень бралися з репортажів новин, розповідей про Другу світову війну і, прикрашені моєю уявою, приходили до мене у снах. З часом вони почали являтися все рідше і, зрештою, залишили за собою лише дивні спогади, які теж, у свою чергу, мене не тривожили та майже забулися. Але раптом, з луною від перших у моєму житті вибухів, вони воскресли, обсіли мене міцним колом і в смертельній тиші подивилися на мене. Я заніміла, повітря стало важким і холодним. Я сподівалась, що мені здалося, але вибухи повторилися, це була наче остаточна відповідь на мою подумки сказану репліку. Будь-які думки розбіглися, контури жахів стали чіткими й виразнішими від їх наближення, я згадала всі, наче бачила всіх їх лише цієї ночі. На щастя, для мене більшість з моїх жахів не здійснилися, так і залишившись витвором дитячої уяви, але мені страшно збагнути, що для когось дійсність стала гіршою за мої страхітливі сни.

Довгий час реальність здавалася маревом, яке ніяк не закінчиться. Перші повітряні тривоги були схожі на крик, який перетворюється на якусь химерну попереджувальну пісню смерті, яка ходить десь поряд. Усе було дивним, сюрреалістичним: люди, будинки, вулиці, новини, а особливо розмови.

Звичайні повсякденні розмови стали схожими на прописані діалоги у фільмах, які мають передати напругу, страх і почуття безвиході. І не тільки вони, раптом все почало мати сенс: мої жахи, кинуті кимось слова на вітер, попередження, звичайні речі. Усе змінилося і вже ніколи не стане, так як було. Я намагалася взяти старі звички в нову реальність, але це виявилось неможливим. Вони не мали сенсу, були не на часі або просто не могли стати частиною нової буденності. Урешті-решт я теж змінилася. Нова дійсність потребувала цього, як ніколи, сильно. Жити те життя, що було «до» вже неможливо.

Я не можу чітко сказати, що точно буде за рік. Мої плани на життя виявилися зовсім не моїми. Доля просто забрала їх, і, я сподіваюсь, віддала комусь, у кого вийде їх здійснити. Війна прийшла до мене із жахливих снів, які я намагалась забути, але марно. Усе змінилось. Цієї миті хочеться сказати, що в деяких моментах на краще, можливо, це і справді так, але, думаючи про тих, чиї рештки ми ніколи не знайдемо, я не можу вимовити це вголос...