Рязанцева Вікторія, 9 клас, Конотопський ліцей №10 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бондар Світлана Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні, коли я вже старша на тисячу днів, той ранок 24 лютого 2022 року настає в моїй пам'яті так само виразно й так само трагічно. Відлік пішов від телефонного дзвінка: мамі хтось повідомив, що почалася війна.

Напевно, моя, тоді ще дитяча свідомість, не могла збагнути, що по обіді нашим містом вже сунутимуть ворожі танки…

Сунутимуть зловісною армадою, незліченною сараною… Сунутимуть на Київ, блукатимуть на болоті. І буде бій... Перший нерівний бій... Місто принишкле, якесь чи то спустошене, чи то опустіле. Мої батьки, викладачі, приймають рішення залишатися в Україні, чекати першої можливості відновити навчальний процес.

Усі сподівалися, що цей жах ненадовго, що в травні все й закінчиться...  Три травні вже минуло... Минуло вже й три вересні - три весни і дві осені збігли. Інколи дні плинули швидко, інколи тягнулися в темряві, без світла й води, без зв'язку.

А коли негаразди з електрикою минали, хотілося більше зробити, більше встигнути. Мені здавалося, що темрява «побачить» наш опір і відступить назавжди.

Але вона затято поверталася. Неначе її приносили на крилах оті пекельні «шахіди», які в кожного мешканця нашого міста залишали болючі рани-рівчаки на серці.

Майже щомісяця Алея Героїв поповнювалася новими портретами загиблих земляків. І тим моторошніше ставало йти повз неї.

Колись я згадуватиму цю тисячу днів. Згадуватиму їх з болем, який у моєму серці звучатиме відлунням щоденних тривог, ланцюжком «живого коридору». Цей біль ще довго дивитиметься на мене розтрощеними вікнами-зіницями двох багатоповерхівок, відкраяного банку, лікарні, школи, дитячого садочка.

Мій шлях довжиною в тисячу днів - це лише один тендітний несміливий крок серед важкого поступу мого народу, серед його втрат, перемог, сліз і відчаю.

І якби зараз я не писала есе, а відповідала на запитання журналіста про свій шлях, то неодмінно зазначила б, що на цих тисячу днів я подорослішала. Моє покоління завчасу подорослішало на тисячу днів.

Ми подорослішали, щоб не соромитись своїх сліз, почувши одного дня, що наш народ вистраждав Перемогу!