Фото, на якому дівчина в дублянці веде собак-інвалідів з Ірпеня до Києва, облетіло весь світ. Роботу американського фотографа Крістофера Окіконе в березні 2022 року опублікувало видання Wall Street Journal. Вірусним став знімок і в соцмережах. На ньому 20-річна волонтерка Настя Тиха. Разом із чоловіком Артуром вивели й вивезли тоді 24 тварини.
Історія на цьому не скінчилася! Майже місяць подружжя рятувало під обстрілами тварин в Ірпені, Бучі та Бородянці. Чи не загинули! На момент запису інтерв'ю у притулку з'явилися нові підопічні: собаки з регіонів, де ведуться активні бойові дії.
Ми із чоловіком евакуювалися з Ірпеня з усім нашим притулком, і проходячи мостом, зруйнованим у Романівці, нас сфотографував американський журналіст, і ця фотографія дуже швидко розлетілася по всьому світу.
На цій фотографії я стою з усіма собаками, там їх 19 штук. І ці собаки розтягують мене в різні боки, бо цей фотограф не дає мені пройти. Саме така фотографія вийшла, що я так стою, а насправді мене розтягували собаки. А гордо піднята голова — це я з ним сварюся. Я так стою й говорю: «Дай пройти».
Ми йшли з великою кількістю тварин. Деякі із цих тварин були агресивними. Одна машина зупинилася. У нас запитали, чи є нам, куди йти. Ми взагалі думали, що йтимемо пішки до Києва, тобто люди зупинялися й запитували.
Одна людина нам допомогла, вона тягла візок із супермаркету з котами, а чоловік узяв інших собак. Три з половиною кілометри ми йшли майже три години.
У нас мініпритулок, перетримка, тому вони в нас опинилися. Притулок для хворих тварин із фізичними й психічними особливостями, агресорів, зооагресорів, інвалідів, для собак з будь-якими фізичними вадами, безлапих, сліпих, глухих.
У моїх батьків і зараз 27 собак. Раніше в них був розплідник мастифів — це великі серйозні собаки, я здобула досвід там. Їм потрібне було постійне лікування. Звідти я ж набралася досвіду з поведінки собаки, вони любили битися між собою. Потім ми познайомилися із чоловіком. У нього була алергія на котів, і він не хотів заводити собаку. Довелося із цим миритися. Ми це обговорювали, що колись купимо квартиру й тоді собаку заведемо.
Я вступила навчатися на ветеринара, і ми почали шукати роботу. І я подумала: чому б не піти одразу працювати з тваринами? Ми знайшли оголошення про перетримку собак, типу, люди їдуть у відпустку й треба перетримати собаку. Чоловік такий: «О, спробуймо!» «Добре, Артуре, спробуймо». Ми пів року тільки цим і займалися, брали на тиждень, а потім узяли першого волонтерського котика.
Про алергію навіть не згадали. Але виявилося, що в мене алергія на котів. Проте ми продовжили цим займатися, потім побачили в оголошенні, що є будинок, і ми туди переїхали.
Коли вже Ірпінь почали захоплювати, було чути автоматні черги. Але собаки виходили надвір, їм треба в туалет. Я стою стежу за ними, узагалі ніякої реакції, собаки напрочуд швидко звикали до цього.
У нас було три інваліди на той момент, два інваліди з перебитими хребтами. Одного збила машина, другого вдарили палицею й винесли в ліс, ми таким його знайшли, у третього не було задніх лап, ще один інвалід без задньої лапи.
Я хочу сказати: коли собака інвалід без задньої лапи, по ньому не дуже помітно, він так само стрибає, бігає, він тебе так само любить. Усю нашу евакуацію організувала Сніжана.
Сніжана — волонтерка, з якою ми довгий час працювали, вона стала нам подругою й у той момент, коли ми сиділи в окупації. Вона каже: «Немає води у вас, скоро не буде їжі. Вам треба їхати». Вона за чотири дні знайшла, де нам зупинитися. Вона організувала машину до Романівки, вона з теробороною сварилася — домовилися, щоби саме цю машину пропустили.
Ця фотографія допомогла цим тваринам, їх помітили. І почали розбирати, і всі ці тварини мешкають за кордоном, у Хорватії, Польщі, Лондоні.
Ці собаки жили весь цей час в Україні й нікому не були потрібні. Завдяки цій фотографії їх помітили, і вони поїхали в родини.
У нас новий підопічний, у нас нова категорія собак, яких ми забираємо, це з гарячих точок, з Харкова, Миколаєва, Маріуполя. Перший місяць війни був жах, викидали тварин. Потім люди згуртувалися, перестали панікувати, і люди почали розбирати. Буквально за місяць ми з іншими волонтерами прилаштували понад 100 тварин.
Зараз усі заспокоїлися, це почуття минуло, і всі почали думати про майбутнє. І ті тварини, які опинилися на вулиці, їх ніхто не стерилізував. І ось у нас за місяць 24 нових цуценяти, іде такий бебі-бум, і це, звісно, катастрофа. Це вівчарка, її знайшли під Бородянкою вже вагітною, і вона народила. У нас був такий період, коли ми їздили в Ірпінь, возили продукти й корм для тварин.
І ось тваринам, яким потрібна допомога… у нас були суворі обмеження щодо тварин. Наприклад, хаскі. Тому що хаскі чудово й сама впорається на вулиці, а чихуахуа, якого я знайшла в хаті, — ні, він уже в родині, у Польщі.
І ось у таку чудову мить ми йдемо з вівчаркою, мені господиня віддала її, вона старенька, а будинок у них зруйнували.
Й ось ідемо ми із чоловіком, і починається обстріл мінометний. Чоловік із волонтером стрибнули в окоп, а вівчарка сидить поряд, не хотіла йти, я сідаю з нею поряд, і ми сидимо. Військові з окопів дивляться на мене як на ідіотку, я така: сиджу, усе гаразд, слава Богу, усе обійшлося.
У нас із чоловіком був гірший момент. Це було за день до визволення Ірпеня. Ми так поїхали невдало, поверталися й потрапили під мінометний обстріл у Романівці. Ми сиділи із чоловіком і військовими між будинком та машиною й купою собак. Собаки спокійні, вони сплять, вони звикли, їм уже не цікаво. І тут ззаду нас падає хата: прилетіло до хати, знесло паркан, і це все нам у спину. Після того моменту ми вирішили взяти перерву й не їздити. Ну після цього звільнили Ірпінь, і все. Ми так із чоловіком сидимо такі, так, чоловік курить такий, так, і ось це все, таке усвідомлення: та й так, живі, уже добре.