Мені сімдесят років. До війни в мене була повна сім’я: чоловік, син і донька. Син живе в росії з 1991 року. Донька мешкала в Ірпені. Ми з чоловіком жили в Маріуполі. Під час війни перебралися на дачу в Мирне. Росіяни обстрілювали нас. Ми спали вдягнені і взуті. Завжди напоготові була сумка з документами. Жили без води й газу. Топили піч дровами. 

23 березня мій чоловік пішов на сусідню вулицю, щоб дізнатися, як справи у знайомих. Прийшов і сказав, що вони сидять у підвалі голодні. А в нас була і консервація, і картопля. Він вирішив віднести їм. 

Я його відмовляла, бо стріляли з усіх боків. Але чоловік запевнив, що швиденько віднесе й повернеться. Не повернувся: його застрелив снайпер. Я зачекала хвилин двадцять і побігла шукати його. Побачила, як він лежав мертвий, а поряд валялася сумка з харчами.

Потім я сама ховалася на дачі. Уже і в підвал не ходила: сиділа та смерті дожидала. А п’ятого квітня прийшли кадирівці і дали мені п’ять хвилин на збори. Мене з іншими людьми евакуювали в Таганрог. Там мене зустрів син. Півроку я прожила в росії. Родичі вмовляли залишитися назовсім, обіцяли орендувати мені квартиру, але я вирішила повернутися в Україну. Зараз я з донькою мешкаю в Києві. Знайомі пустили пожити. Через обстріли донька втратила свою трикімнатну квартиру в Ірпені. Ми отримуємо гуманітарну допомогу. Дуже вдячні за неї Фонду Ріната Ахметова. 

Я вже десять місяців плачу. У мене був такий добрий чоловік! Ми так гарно жили! За одну хвилину його не стало. Від Маріуполя залишилися одні руїни. Навіть мій син любив це місто, приїздив. Дуже тяжко.