Мене звати Ірина Іванівна. Вітаємо всіх небайдужих до ситуації, що зараз відбувається на території України. Хотілося б трошки розповісти про себе.

Ми є багатодітною сім'єю з Луганської області, маємо троє дітей, найменшій дитині 3 рочки. Ми вже другий раз внутрішньо переміщені особи, в 2014 році тікали від війни з міста Луганська і ось знову, тепер з міста Лисичанська Луганської області. Міста і села Луганщини вщент знищені ворогом. Зараз майже вся територія області окупована ворогом. Будинок і квартира де ми проживали з сім'єю, також були пошкоджені.

Зараз наша сім'я проживає в м. Харків, де ми орендуємо житло і сплачуємо комунальні послуги. Наразі в Харкові дуже неспокійно, діти знову чують звуки постійних обстрілів, та дуже бояться і переймаються цією ситуацією. Все частіше ми чуємо питання від них: "Чи невже нам знову прийдеться пережити всі жахи, які були під час перебування під обстрілами в Луганській області? "

Вже до початку повномасштабного вторгнення в місті Лисичанськ протягом двох тижнів було гучно і не спокійно, маючи досвід війни ще з 2014 року нами були зібрані всі необхідні речі і документи, але ніяк не хотілося вірити, що прийде час, коли прийдеться покинути оселю.

Після 24 лютого обстріли міста почастішали, в будинок, де ми перебували з дітьми, влучив снаряд реактивної артилерії, зайнялася пожежа. Ми з дітьми перейшли до підвального приміщення, де були жахливі умови. В таких умовах ми прожили майже два тижні, а потім вирішили виїздити з міста.

Дочекавшись, доки трошки зчухнуть обстріли, ми вирушили в дорогу, але обстріли почалися знову, і нам ледве вдалося виїхати. Діти бачили і чули жахи, які відбувалися в місті. Бачили поранених та вбитих людей, розстріляні автівки і автобуси. Діти були розгублені і пригнічені, в їхніх очах був страх і розпач. Ми розуміли, що почалось щось більше і масштабніше, ніж в 2014-му. У нас не було іншого вибору, ніж встояти і мати змогу вибратися заради дітей, бо вони не мали це пережити. 

Під час обстрілу будинку були поранені сусіди, яким доводилося надавати допомогу, дорослим було тяжко бачити страждання дітей, а дітям було ще важче це усвідомлювати.

Під час перебування в підвалі будинку стикнулися з нестачею їжі та води. Там було темно, сиро та холодно. Діти постійно плакали і питали, коли це все закінчиться. Всі мешканці підтримували один одного, ділились їжею і водою. Чоловіки, коли трошки стихали обстріли, ходили до квартир за продуктами та теплим одягом. Всі разом готували їжу на багатті і розділяли на всіх. Виїздили ми під щільними обстрілами і тому майже нічого з собою не взяли.

Наразі наша родина проживаєв місті Харків. Майже кожен день місто зазнає обстрілів і руйнацій. Діти дуже налякані та схвильовані. Також через ситуацію в місті з моменту повномасштабного вторгнення не працюють школи, діти навчаються онлайн. Їм не вистачає спілкування з однолітками, з якими можна було поділитися своїми переживаннями та отримати підтримку.