«В душі досі 24 лютого»

Марія говорить, що не може поки відпустити почуття страху та жаху, які залишилися в неї після обстрілів Харкова.

Моє життя було щасливим, як і у кожного українця до 24 лютого 2022 року. Але я не цінувала по-справжньому те, що маю. І гадала: так спокійно й розмірено буде завжди. Народилася і все життя прожила поряд з окружною на Салтівці. У милому спальному районі… колись.

Найчастіше мене охоплює жах і невимовний сум, коли я розумію, що все моє життя поховане там, у Харкові. І більше ніколи не буде як раніше. Я б хотіла піти у лави ЗСУ і захищати свою землю - та не можу, залишаюся в тилу заради сина, йому 3 роки. Я хочу, щоб поряд з ним була мама. Тож найважче обрати між своїми обов‘язками та прийняти цей вибір.

У той день я прокинулася о п‘ятій ранку, вибухи і наступ почалися в 2 км від мого дому. Це найжахливіший ранок мого життя. Усвідомила, що все змінилося, лише тоді, коли через пару днів виїжджала з Харкова. А з перших хвилин війни лише розуміла, що почався апокаліпсис.

Пам‘ятаю перші 24 години дуже чітко. Як по обіді шукала паливо по Салтівці, яка вже стала мертвою. Відчувала таку лють, нажаханість. А от страху не було. Пережила вибухи зовсім поруч, коли ти дивишся на летючі снаряди й думаєш про одне - аби не в тебе. Гучно так було, що вікна тряслися.

Назавжди запам‘ятаю три епізоди: запах пороху, що був у повітрі (ніби й зараз відчуваю); жах, написаний буквально на кожному обличчі, які я бачила у перший день. І вечір… перший вечір. Коли опустилася темрява, і клята "русня" почала люто гатити по нас. Бачити та чути це все так зблизька у тотальній пітьмі - ось що в пам‘яті назавжди.

Я переїхала з родиною спочатку у Світловодськ до родичів (Кіровоградська обл). Через місяць оселилися у Кременчуці Полтавської області та досі тут. Перші півтора місяця була як пришиблена, страшно було на вулицю вийти зайвий раз. Я наче завмерла у тому лютневому ранку. Не могла жити, а лише існувала і функціонувала заради сина.

Десь у травні потроху почало відпускати. Але в душі досі 24 лютого. Це моторошне відчуття: бути померлою зсередини й чекати лише однієї звістки - перемоги. Так і живемо - без подальших планів, з великою раною у серці…

Мої батьки оселилися у 20 км від нас і отримували гуманітарну допомогу. Ця їжа допомогла їм звести кінці з кінцями, бо вони втратили роботу. Я оформила статус ВПО й отримую виплати. Вони дуже допомагають платити оренду за квартиру і забезпечувати сина всім необхідним.