Мені 85 років. Проживала я в Капулівці, а зараз - у Нікополі в сина. 

24 лютого страшний був день. Це так було неочікувано! А найстрашніше те, що в дитинстві була війна, ще й на старості застала. Ніколи не думала, що так буде. Жили мирно, дружно – і таке страшне трапилося.

Коли бомблять – це найстрашніше.

У мене ноги не ходять, і син забрав мене до себе. Тягають мене по лікарнях: то серце заболить, то голова.

З нашої рідні ніхто не виїхав ніхто нікуди. Усі сидять по своїх містах.

Думаю, що війна закінчиться неочікувано і скоро. Ждемо щодня. 

Спочатку важко буде дуже, а потім усе добре стане. Усі біди на нас посиплються, а потім розцвіте наша Україна. Віримо, що нас Бог не залишить, і будуть люди жити мирно та добре.