Анастасія Ч. у перші дні війни, як тисячі киян, із чоловіком та дітьми поїхала зі столиці пересидіти у передмісті. Замість тихого села родина опинилася на лінії вогню. Анастасія просила не називати свого прізвища та населеного пункту, звідки вони рятувалися, аби не нашкодити сусідам, які на момент публікації історії лишалися у небезпеці.

25 лютого ми приїхали в одне невелике селище неподалік від Києва, щоб перебути важкі часи там. Перші два дні все було порівняно спокійно, іноді на віддалі було чути вибухи з боку Ірпеня й Гостомеля.

Ситуація змінилася 28 лютого. Вранці зникла електрика, а вночі було завдано удару по електростанції в сусідньому Макарові. Після цього перестав ловити інтернет і зник зв’язок, доводилося ходити й шукати місця, щоб якось давати про себе знати рідним.

У цей час ми дедалі частіше почали чути вибухи. Вони були щоразу ближчі та яскравіші. В одну з ночей біля нас навіть збили винищувач, ми бачили, як він падав.

3 березня стало чути нові звуки – почала працювати якась техніка. Згодом ми дізналися, що російські окупанти заходилися зводити недалеко від нашого дому табір. У заповіднику неподалік.

Щоранку й щовечора, як за розкладом, починалися вибухи й обстріли, які здійснювали росіяни. Дуже гучні, ми чітко чули та могли розрізнити, яка приблизно зброя стріляє. Зазвичай все починалося о 5-6 ранку і з 19-22 вечора, потім знову стихало.

Критичним для нас стало 4 березня.

День знову почався в підвалі під звуки вибухів, потім все трохи заспокоїлося й ми робили свої побутові справи.

Під обід до нас прибігла сусідка зі словами, що в сусідньому будинку застрелили чоловіка, який виліз на сходи, щоб оцінити ситуацію навколо.

Ми не встигли ще отямитися від цієї інформації, як почалися сильні вибухи просто біля нас. Довелося ховатися в підвалі сусідського будинку, в якому ми жили на той момент.

Нас було п’ятеро, троє дорослих і двоє дітей.

Коли ми сиділи вже там разом із нашими сусідами, в нас склалося враження, що ніби стріляють безпосередньо в нашому дворі. Ми не помилилися.

За хвилин двадцять почули стукіт у двері та крики зі словами: «Виходьте! Ми знаємо, що ви там!» Справдилися найгірші припущення, до нас прийшли російські загарбники з автоматами.

Ми відразу почали казати, що ми цивільні, що з нами в підвалі діти, і закривали їх собою. Вони наказали вийти з підвалу й поставили нас біля стіни дому.

В голові була тільки одна думка – що нас зараз розстріляють.

Там ми зустріли дівчинку Сашу. Її батьків підстрелили, поки вони відкривали підвал. У них не виходило це зробити швидко й окупанти почали стріляти по замках. Батька дівчинки врешті вбили, а маму поранили.

Інші групи військових і далі приводили інших людей із селища в будинок, потім притягли сюди ж цю поранену жінку, щоб переправити до свого табору. Казали, що нададуть їй медичну допомогу.

Весь цей час ми сиділи в будинку й спостерігали за тим, як приводять нових людей. Тих, хто здавався їм підозрілим, вони перевіряли або саджали окремо.

Що з ними було далі, нам не відомо, оскільки деяких окремо виводили.

Нам постійно полоскали мізки промовами про те, що вони не хочуть цієї війни, що вони не терористи, що ми не заручники, а вони просто нас захищають, бо зачищають селище.

Всього в будинок привели приблизно чоловік 20–30 з нашого селища. Нам постійно казали, що стосовно нас щось вирішать, можливо, відрядять до них у табір, або ми просто перебуватимемо в цьому будинку невизначений час.

Піти додому ми не могли, нас лякали розстрілом.

Також росіяни нам сказали, що вони зайшли на територію України з боку Білорусі, куди їх нібито спрямували на навчання. А ще, мовляв, коли вони проходили Бородянку, то зустріли сильний спротив, і в них не було часу вирішувати, де мирні, а де військові, тому вони вирішили її спалити. (Так вони сказали нам, ми не знали ніяких новин на той момент.)

Ми провели там ніч, а вранці почали знову вести з ними діалог, щоб нас відпустили по домівках. Також уранці наважилися сказати їм, що в нашому будинку в підвалі ще залишилися люди, та спитали, чи можемо їх привести сюди. Нам було важливо перевірити, чи все з ними гаразд, адже підвал дуже холодний, а ми не знали, скільки часу ще тут пробудемо.

Батьків потім теж привели в цей будинок. Це була найщасливіша мить. Ми змогли побачити їх знову.

Після цього нас ще приблизно чотири години тримали в будинку, а потім прийшов старший їхньої групи, прочитав нам лекцію про те, що пересуватися двором можуть тільки жінки з білими розпізнавальними ганчірками. Виходити ж за межі двору можуть також лише жінки з білими ганчірками, якщо виходитимуть чоловіки, їх відразу розстрілюватимуть.

Також він сказав: якщо ми й далі користуватимемося телефонами й планшетами, у кого вони ще залишилися і яких вони не знайшли, то розмова з нами буде іншою.

У дворах сказали повісити ганчірки на знак того, що тут зачищено (тобто вони вже там були й усе перевірили), а на сам будинок і паркан нанести написи, що там живуть мирні жителі й діти.

Нас відпустили. Ми повернулися й виявили, що будинки за нашої відсутності обшукували. Нам пощастило, у нас нічого не вкрали. Будинок був не до кінця добудований і цінних речей там майже не було. А ось у сусідів, у підвалі яких ми ховалися, вкрали всі гроші, телефони, ноутбуки, більшу частину запасів їжі, бензопилу й навіть сковорідку.

У будинку вони точно провели ніч. Це стало зрозуміло через недопите пиво на столі, відкриту їжу й недопалки, які вони гасили просто об підлогу та меблі.

Наступні два дні ми жили в неймовірному страху.

Росіяни й далі приходили до наших будинків, заходили у двори без попередження, а ми мали відразу підносити руки й говорити, що ми мирні жителі. Інакше на нас миттєво наставляли автомати.

Паралельно з цим жахом тривали сильні обстріли зусібіч. Їхній табір був за 200 метрів від нашого будинку.

Переломним у цій всій ситуації, яка ставала дедалі критичнішою, стало 8 березня. Вранці ми пішли за водою й почули від сусіда, що нарешті з’явився коридор на виїзд. Ми миттєво кинулися додому й стали перевіряти всі запаски та шини, що залишилися не тільки в нас, а й у сусідів.

Нам пощастило, бо вони плюс-мінус підійшли за діаметром і розгвинчуванням. Не ідеально, але їхати було можна.

На свій страх і ризик ми зважилися на спробу виїхати.

У підсумку виявилося, що ніякого коридору не було, а ні про який безпечний виїзд ми ні з ким не домовлялися. Повісили білі ганчірки, ввімкнули аварійку. Тут перебувати було вже не можна.

Просто дивом ми змогли вирватися з цього «руського міра», який так нахабно увірвався в наші будинки. Нікому не побажаю відчути цей жах.