Ми з Харкова. До війни всі працювали, все було добре. 24 лютого о п’ятій ранку від вибухів прокинулись і виїхали одразу з міста.

Я зовсім не слідкувала за новинами і не зрозуміла, що відбувається. А чоловік трішки знав. Я його розбудила - він сказав, що війна, і ми стали збиратися. Забрали доньку, і поїхали до батьків під Балаклію. Як потім з’ясувалося, це було не найкраще рішення. Ми дев’ять днів просиділи в погребі, а потім почали поїхали до Кіровоградської області.

Доїхали до Світловодська – думали, що пару днів перебудемо й поїдемо далі на захід України, але залишилися.

Ми й до цього жили скромно. Ну звичайно, трішки урізали харчування, трішки менше всього стало, ну нічого. Не можу жалітися, бо була гуманітарна допомога від адміністрації. Добре, що житло трапилось відразу, нам пощастило. Нас нормально в будинку прийняли, і сусіди добре поставились до нас. Просто додому хочеться, та і все.

Мій батько дуже погано батько сприймав ці всі події, дуже в нервовому був напруженні. Психологічно йому було тяжко, він цього не пережи - серце не витримало. Три тижні назад ми його поховали. 

Ми були далеко, він нас чекав разом із двома нашими собаками. В город влетіло дві ракети - спочатку один собака помер, потім інший.

Звичайно, ми тримаємося, чіпляємось за щось хороше, намагаємося посміхатися, один одного підтримувати, але хочеться щоб все це скінчилося і ми повернулися додому, до своєї улюбленої роботи. Ну і щоб всі були здорові.