Я з Дудчан Херсонської області, нікуди не виїжджала. Мені 47 років, нічим не займаюсь, бо в нас тут війна.

Страшно було, бо їздили тут всякі. І надивилися всього, і літаки тут літали. Шокувало, як окупанти бігали по хатах наших - це був великий стрес.

У нас криниця в дворі, то дякувати Богові, вода була і є. З харчами було тяжко, але вже зараз добре. В кого не було ліків, то люди один одному давали. Коли ми були в окупації, то нам ніхто нічого не завозив. Зараз в Дудчанах є вода, світла вже немає більше року, в деяких людей по селах і води немає. Підвозять воду, і все. 

День, коли нас звільнили, не забуду ніколи. Було вже так під вечір, як заїхали наші хлопці. Вони кричали: «Ми вже тут!» - то аж мурахи шкірою пішли. Це дуже тяжко згадувати. 

Скоріше б війна закінчилась і мир настав, бо вже неможна терпіти. Я мрію про спокій, свободу, мир. Господи, мені більше нічого не треба, тільки це.