Добров Віктор учень 9 класу та вихованець гуртка «Англійська мова» Енергодарської малої академії наук учнівської молоді Енергодарської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Джурляк Оксана Олегівна

«Війна. Моя історія»

Мене звуть Віктор, зараз я навчаюсь в 9 класі. До війни в мене було звичайне життя: однокласники, друзі, школа, гурток програмування, басейн, щасливі мама з татом і улюблені кіт та шиншила. Але почалась війна. Це було дуже страшно: постійні тривоги, затемнення вікон, захоплення і обстріл найбільшої в Європі атомної станції. Тато тоді якраз був на роботі, його не відпускали окупанти майже 3 дні. І ми з мамою чекали його та плакали. Дочекалися живого, але втомленого і посивілого. Зате він старався посміхатись і заспокоював нас, що все буде добре.

А потім була окупація міста, відсутність продуктів харчування, ліків, готівки, постійні вибухи і обстріли. На будинку мерії (її дуже гарно видно з нашого балкона) зник український прапор, і замість нього з'явився ворожий. Страшні люди у військовій формі зі зброєю ходять по місту і наводять її на перехожих, по проспекту їдуть танки. Людей на вулицях майже немає, лише біля деяких магазинчиків стоять величезні черги з містян по хліб (дві хлібини в одні руки, черга на 6 годин при температурі -9 градусів) і ліками, яких в аптеках майже не залишилось, страх і безнадія. Це були не кадри з фільму жахів, таким стало наше життя.

Я перестав ходити до школи, адже наші школи окупанти заблокували та було небезпечно, онлайн занять також не було через постійні відключення інтернету, лише в класному чаті однокласники час від часу писали, що викрали того чи іншого з наших містян. На прогулянку ніхто не виходив, лише дорослі виходили з метою знайти та купити якісь продукти, щоб прогодувати родину. Тато приносив з роботи дві булочки, які давали йому в їдальні на станції. Часто це був наш єдиний хліб, і мама ділила ту булочку мені на три рази. Вони з татом їли без хліба.

У квітні нам з мамою та бабусею з третьої спроби вдалося виїхати з рідного міста Енергодар. А тато залишився працювати на атомній станції. Він сказав мамі: «Станція – це мій фронт, а твій фронт – зберегти життя та здоров’я нашої дитини». І мама погодилась поїхати заради мене, хоч і плакала всю дорогу. Вона і зараз часто плаче вночі, коли думає, що я сплю.

Ми не були вдома майже два роки. Тут, в чужому місті я святкував своє 14-річчя та буду отримувати паспорт. Я дуже сумую за татом, за домівкою, рідним містом і за моїм життям. Іноді плачу, але намагаюсь стриматись, щоб не засмучувати маму і бабусю. Тепер я чоловік і опора в нашому домі. Тату, я буду тримати свій фронт, як ти говорив. Я гарно вчуся, люблю маму за нас обох, підтримую та допомагаю їй і бабусі. Але так важко без тебе, як я мрію побачити тебе, відчути твої міцні й теплі обійми, розказати тобі все-все, що трапилось зі мною цей час.

Тату, я пишаюсь тобою, ти справжній патріот своєї країни, професіонал в роботі (навіть попри те, що окупанти заблокували твій пропуск і не пускають на станцію), найкраща людина у світі. Я усім серцем вірю, що ми скоро побачимось. Будемо жити в мирному українському місті, яке дарує енергію. І більше не розлучимось ніколи.

Енергодар – це Україна! Була! Є! І буде завжди!!!