Ірина Миколаївна виїхала з Пологів до Запоріжжя, тому що мала проблеми зі здоров’ям. Чоловік її залишився в окупації

Мені 54 роки, я працювала в магазині «1001 дрібничка» продавцем. Жила в селі Пологи. У перші дні війни я ходила на роботу. Другого березня ми з моєю напарницею були на зміні. І раптом здригнулося все приміщення й навіть паркан навколо магазину. Це було дуже страшно, ми аж присіли в магазині. Було дуже гучно. Тоді казали, що це міст підірвали. А найстрашніше сталося сьомого березня, коли нас бомбили.

Ми проживали в такому місці, що через нас летіло все з одного краю в інший. Мені постійно страшно було. Техніку бомбили – теж усе летіло через нашу хату. Спали в коридорчику постійно, щоб менше до підвалу бігати. Багато чого пережили за ці місяці: і тікали, й ховалися. Розривалися снаряди неподалік, уламки падали у дворі. Тяжко було, але я терпіла. Усе-таки своя домівка.

У нас приватний будинок, вода з колодязя. А з електрикою були проблеми:  у березні більш як три тижні без світла сиділи. Медикаментів останнім часом майже не докупитися було. А якщо й був якийсь товар, то не наш, не український. З харчами також дуже важко було. Дозволити собі купити щось дороге ми не могли. Хіба що яйця та хліб, а щоб якусь там ковбасу – дуже рідко. Іноді - дві сардельки чи дві-чотири сосиски.

Ми без роботи зосталися. Чоловік отримував пенсію невеличку - тільки на неї й жили.

Я вимушена була виїхати до Запоріжжя шостого вересня. Вирішальним моментом стало здоров’я. Мені дуже тяжко, я на групі інвалідності. То ж поїхала лікуватися і проходити огляд на групу. Звичайно, важко було залишати домівку, рідних - в мене там чоловік і старенька свекруха. Зв’язку з ними немає поки що.

Дорога теж була непростою. Постійно перевіряли на блокпостах. Із Пологів до Запоріжжя в мирний час ми добиралися за півтори години. А тоді їхали 14 годин. В основному на блокпостах перевіряли сумки, документи. Хоча мені сказали, що на той час я ще добре дісталася. Люди раніше довше стояли в дорозі. Перевірки були постійно.

Моя свекруха на захотіла їхати, тому що їй уже під 90 років, вона не має здоров’я, ледве ходить. Сказала, що зі своєї домівки нікуди не поїде. Її навіть умовляти було марно. 

Минає час, а легше не стає. Усе одно душа болить – за дітей, за чоловіка, що він там зостався, за свекруху. Наші сини служать обоє, захищають Україну. Мені важко.

Дуже б хотілося, щоб швидше закінчилась війна. Щоб ми поїхати додому могли. Щоб у нас робота була. Я сподіваюсь, що майбутнє буде гарним. Ми станемо щасливіші, у нас буде все добре.