Мені 59 років, у мене велика сім’я. До війни жили в Маріуполі. Початок війни був несподіваним. Я була злякана, збуджена. В місті води не було - брали з джерел, а їжа в нас була в запасі. Шокували бомби, які летіли на будинки. Будинки горіли один за одним. 

Ми евакуювались із певними труднощами. До одного населеного пункту доїхали, там зупинились у знайомих, а потім далі поїхали. Ми виїжджали машиною, а син їхав на велосипеді по посадках, бо була фільтрація.

Наше місто з такого квітучого, гарного перетворилось на погоріле звалище. Трупи були по всій дорозі: то в машинах, то просто лежали на землі. 

Ми ходили мало по місту, бо бомби летіли, але коли доводилось виходити за водою, шокувало погоріле місто і трупи. 

В моїй сім’ї всі один за одного дуже переживали і піклувались. За мене дуже піклувався син. Тепер по світу всіх розкидало. Діти за кордоном, один син на фронті. 

Я не можу сказати, що були психологічні труднощі, бо в такій ситуації ми всі мобілізувались і перестали боятись. Якось виживали, їсти варили на кострах, воду носили, якось прали, намагались нагріти води і обмитись. Спочатку було страшно, а потім страх кудись подівся, бо готували їсти у дворі і не боялись. Боялись тільки бомб, які скидали з літаків, бо від них не сховаєшся. 

Я не знаю, яке буде майбутнє, але думаю, що ми якусь частину своєї країни не відвоюємо, бо там - укріплення. Я думаю, що не так багато буде країн, які захочуть сюди інвестувати.