Якось дуже швидко почали бомбити Василівку. Спочатку ми виїхали на дачу, потім до нас стали прилітати снаряди, і ми виїхали в Нікополь. А звідти поїхали до Польщі.

Там нам допомагали дуже добре. Нам там дуже гарний пан попався - ми нічого не платили за квартиру, ходили отримували гуманітарну допомогу. Може, ми й були б там, але доньку викликали на роботу. Прийшлося їхати, щоб не втратити своє місце. Тому ми приїхали сюди. 

Тут і ракети летять, і страшно - ми стреси добрячі перенесли. В Запоріжжі не один приліт був.

Шокує жорстокість росіян і страх. Дуже великий страх. Не можна було з цим всім змиритися - по ночам так було страшно, що я не могла спати. За дітей тривога постійна.

Я думаю, що війна скінчиться тільки нашою перемогою. Ми тут за 30 кілометрів від дому -  і не можемо поїхати, бо у нас там стріляють кожен день. В моїй квартирі вікон немає, майже все селище розбили. Я б і в розбите поїхала. Додому хочеться.

Всі родичі втекли, всі живемо на квартирах, всі роз’їхалися. І син з сім’єю, і донька - всі повтікали.

Хочу пожити в мирі, і тільки вдома. Навіть думати не хочу про те, що там нічого не залишиться. Я вірю, що все буде добре, і наші хлопці переможуть.