Жиліна Марія, 16 років, Вільхуватський ліцей, с. Вільхуватка
Есе "День, коли почалась війна"
Привіт. Мене звуть Маша. І я живу в звичайнісінькому селі на Харківщині, де нічого не відбувається. Все тихо та спокійно. Так було завжди. До 2014 року.
Коли почалися воєнні дії, в кожному з нас відбулися великі зміни. Ці зміни не можна порівняти ні з чим.
Спочатку я не зрозуміла, що коїться. Для мене усі розмови дорослих про конфлікт в Україні означав: «Це щось доросле. Мене це не стосується. Я ще дитина». Коли в новинах телеведуча розповідала про перші обстріли, перших жертв та загиблих, я постійно йшла до іншої кімнати, бо була ще маленька і мені було не цікаво про це слухати. Термін «війна» був якимось незрозумілим, чимось недосяжним.
Я завжди думала, що я ніколи не потраплю у часи війни, бо я ж дитина. А діти не повинні бачити смерть.
Перше розуміння того, що коїться, до мене прийшло одразу після дзвінка наших родичів з Донбасу: «В нас більше нема домівки. Нас обстріляли». «Щось не так, – перші думки після почутого, – такого не може бути». Потім з’явився великий страх. Страх за себе, за життя, за батьків, за майбутнє.
Наступного дня, коли я йшла до школи, то почула розмову між двома чоловіками, які розмовляли про ці події. Вони, мабуть, дивились новини з різних джерел, бо вони сперечались про першу кількість жертв. Я досі пам’ятаю цю розмову:
– До лікарні потрапило п’ять людей!
– А я кажу, що сім!
Я намагалася скоріш пройти і не чути продовження цієї суперечки. Вже тоді, у 10 років, я зрозуміла: байдуже, скільки людей потрапило до лікарні, одна дві або десять. Це жертви. Це люди! Вони не заслоговують на це. Всі ми не заслуговуємо на це.
Через деякій час про це розмовляли усі. Хоча у нашому районі воєнні дії не відбувалися, але кожний мешканець думав про гірше. Деякі, щоб зберегти себе та свою сім'ю, навіть поїхали в інше місце в пошуках спокою та тиші. І я їх розумію. Дуже страшно бачити, хоча і через екран, на те, що відбувається.
Я не можу відчути ту біль, ті переживання, ті страждання, через які проходили жителі Донбасу. Багато біженців змогли виїхати за кордон та в інші міста України, але цей відбиток війни залишився на все життя. Про тих, хто так і не зміг знов піти до школи, до роботи, обняти своїх близьких, ми не повинні забувати.
Восьмий рік йде війна. Мені вже 16 років. За цей час багато, що змінилося не тільки для мене, але й для всіх нас. Кардинально змінилася свідомість і усвідомлення того, що відбувається.
Я багато що зрозуміла, але багато чого не можу зрозуміти і донині. Тепер я намагаюся частіше дивитися новини, слухати про те, що відбувається не тільки в Україні, а й в усьому світі.
Проблема Донбасу і зараз залишилася однією із важливіших, і нажаль, ще не вирішеною. Але я, усі ми віримо в краще. Мабуть, через років десять у нас в Україні знов буде мир, а слово «війна» назавжди залишиться у минулому. Але цю трагедію нашої держави треба пам’ятати, щоб ніколи знов її не повторити.
21 вересня, у Всесвітній день миру багато дітей нашої школи малювали малюнки. Кожен має різну фантазію і кожен по-різному відображає на папері свої думки. Але ми всі розуміємо, що мир для всіх один. І не забуваємо, що:
.png "Імена")
