Дроздова Віолета
учениця 9-Б класу Оріхівської філії №3 КЗ ОЗЗСО "Сузір'я" ОМР
Вчитель, що надихнув на написання есе: Будім Євдокія Петрівна

"Війна. Моя історія"

Війна для мене почалася ще з 2014 року. Мій вітчим на той час воював на Маріупольському напрямку, тому інколи розповідав, що таке справжня війна. Матуся ж не могла залишити нас з братом і почала волонтерити. Вона ще тоді допомагала нашим військовим. Пам'ятаю, як ми, не шкодуючи часу й пальців, плели сітки для наших, сподівалися, що бодай когось захистимо від ненависного ворога.

У школі ми передавали волонтерам малюнки та листи, допомагали сім'ям з гарячих точок. Щиро співчуваючи знедоленим дітям, віддавали їм іграшки та їжу. На той момент, я не уявляла, як це втрачати своє житло та близьких.

Моє життя перевернув холодний лютневий ранок, коли я прокинулася від слів мами. Вона говорила, що почалася війна. І хоча ще на початку лютого в родині було обговорено, що треба робити в разі надзвичайної ситуації, я до останнього сподівалася, що біда нас обійде.

Як це у двадцять першому столітті розпочати війну, коли можна просто поговорити? Чи нас не тому вчили? Ця ситуація була безумством, здавалося, що вона дуже швидко вирішиться.

Зранку мама пішла по їжу та скотч, щоб можна було заклеїти вікна. Це додало тривожності, адже не було ніякого уявлення масштабів трагедії, що на нас чекає далі.

Через декілька днів ми почули перші обстріли та повітряні тривоги. В місті почало зникати світло. Це було лячно.

Шостого березня тільки-но мама вийшла, щоб пошукати, де можна зарядити телефони, почався обстріл градами. Німіючими від жаху руками я схопила молодшого брата та побігла до ванної. Ці кроки були найважчими в моєму житті. Брат не розумів, що коїться, бо йому було тільки п'ять рочків. Я старалася його відволікти, щоб він не боявся, а в голові крутилася думка: «А що, як мама не повернеться?» Вона повернулась, і тоді я розплакалась.

Життя різко змінилося, адже вже через пару днів повномасштабного вторгнення почали вимикати світло та воду в нашому місті. На поличках у магазинах не було їжі. Коли вимикали світло, то пропадав зв'язок і було дуже складно комусь додзвонитися. Здавалося, що ми відірвані від світу.

Нормальної води не було, тому з ризиком для життя доводилося виходити набирати технічну, яку підвозили машинами. Я не пам'ятаю, що тоді відчувала. Все було гарячковито, наче в тумані. Як тоді не розірвалося серце?...

І ось ми в дорозі. Попереду невідомість. Ми не знали, де будемо ночувати та що їсти. Дорогою ми телефонували рідним та питали, чи можна в них залишитися? З часом знайшли людей, які нас прихистили в Запоріжжі.

Матуся почала займатися гуманітарною допомогою для людей з нашого міста. Було складно, але я їй допомагала, щоб не зійти з розуму.

Десь з середині весни нам почали телефонувати згорьовані рідні з Маріуполя. Рятуючись від війни, вони приїхали до нас, бліді, заплакані, з маленькими пакетами зі змінним одягом, зі страшними історіями про те, як гинули близькі нам люди. В їхні будинки попали снаряди. Деяких насильно вивезли на територію країни агресора. Хіба можна збагнути, як це все може бути реальним?

Восени почалися сильні обстріли й у Запоріжжі. В сусідньому будинку загинуло багато людей. Це було настільки моторошно, що ми виїхали на Західну Україну, але не змогли відірватися від рідної землі, пробули там тиждень і повернулися назад, щоб і надалі допомагати людям.

Перед Новим роком ми дізналися, що в нас більше немає будинку в Оріхові. Тоді вперше я побачила сльози свого батька. Це було боляче. Я до сих пір не можу прийняти, що мені нікуди повертатися. Така ж доля спіткала більшість мешканців рідного міста. На даний момент більша його частина зруйнована. Багато людей залишилися без домівки.

Ми продовжуємо допомагати людям з нашого міста. Історія ще не закінчилася, але я сподіваюся, що наступним пунктом у ній буде наша перемога, довгоочікувана, вистраждана, жадана.