Перш за все, хочу подякувати Вам за Вашу допомогу у такий важкий час. Ще до початку війни я розійшлась з чоловіком, ми з дитиною переїхали до моєї мами. З початком війни я втратила роботу. В перші дні сиділи вдома в смт. Новопокровка, 

було дуже голосно та страшно, були прильоти, стріляли зі всіх сусідніх сіл. 

Дитина дуже боялась, сиділа весь час вдома, ночами прокидалась і плакала, боялась спати окремо, хоча вже дорослий підліток. Та потім восени 2022 року ми переїхали в місто Харків, де було не так гучно та менш страшно. В місті я влаштувалась на роботу, дитина вчиться дистанційно. На даний час все більше стає прильотів та обстрілів. А коли я на роботі, син постійно дзвонить мені, відчуває якусь тривогу, боїться залишатися сам. Всі ці тривоги та постійний стрес погано впливають на дитину та її настрій. Участь у Вашому проекті  допомогла б дитині відволіктись від цих подій та, можливо, робота з психологами допоможе дитині хоч трохи побороти свої страхи. 

Дякую за Вашу турботу та підтримку в такий важкий час.

В перший день війни я збиралась на роботу та коли почула вибухи і побачила з вікна дим (потім дізналась що це говорить аеродром) дуже злякалась. Зібрала речі та пішла до своєї мами, тому що в її будинку було облаштовано бомбосховище. Дитина теж прокинулась від прильотів, злякалась дуже. Найстрашнішим для нас став саме перший день війни, коли не розумієш що робиться, що робити, що буде далі. Дуже складно це переживали.

Дитина стала нервова, погано спить, іноді розмовляє вночі, 

від кожного прильоту та пострілу прокидається.

Стикнулися з гуманітарною катастрофою на початку війни. В наше селище зовсім не привозили продукти. 

Хліб пекли в Чугуєві та привозили мало, всім не вистачало, було дуже складно.

Медикаменти ніде було купити, вже десь через тиждень, або два почала жінка з сусіднього села привозити деякі медикаменти раз на тиждень, так і жили.

В нас немає речей, які б нагадували нам про початок війни, тому що не хочемо залишати щось на згадку про такі страшні події, хочемо забути все страшне.