Окупанти не заходили у житло Марії чи то завдяки її молитвам, чи тому, що її хата - на краю Снігурівки. Але вікна повилітали від бомбардувань

Я проживаю в місті Снігурівці, тут і народилася. До війни було нормальне життя, як у простих людей.

Коли дізнались, що війна почалася, в страху великому були. У нас у березні вперше як бахнуло біля лікарні! Отоді ми дізналися, що щось не те відбувається. Літаком бомбили. А через пару днів танки рашистів прийшли. До нас на фабрику було влучання. Я живу на самому краю Снігурівки, якраз біля фабрики. Росіяни нас оточили, і ми опинилися в окупації. Прямо коло нашого двору танки стояли, БТРи. Нам було ні зайти, ні вийти.

Ми всю окупацію тут пробули, одні в будинку залишилися - у нас багатоквартирна двоповерхівка. Бог милував, до нас вони в житло не заходили. Я молилася постійно, щоб не зайшли. Діти виїхали. Ходили ми на двір, я годувала собак, не могла без діла. 

Мене шокувало, що ми ж із росіянами були раніше братами. Я їх тільки здалеку бачила. Ходили з бородами, я з ними не спілкувалася. 

Ставлення було нелюдське, вони після себе залишили одне жахіття. Якби мені раніше сказали, що Росія на нас буде наступати, я б не повірила. А тепер усе було в нас на очах. Грабували квартири, все звідти виносили. Не знаю, де вони його складали… 

Постраждало багато людей. Це страшно було. Ми спочатку ховалися в підвалі, а тоді вже не стали туди ходити. Нам далеченько було, а свого підвалу не мали, то ми всю війну були в під'їзді. По сусідству хату спалили. А в нас тільки дах цілий, а всі вікна побиті. Відбудовуємося потроху. Я молю Бога, щоб ми живі залишилися. Мої онуки вже приїхали. 

Ми молилися і вірили, що наші повинні прийти. У нас не було ні води, ні світла. Коли росіяни зайшли, то почали все руйнувати. Тут не було ні продуктів, ні магазинів. Ми рятувалися своїми запасами, ділилися. А потім нам почали давати гуманітарку, але вона була мізерна. У мене картопля була, я роздавала людям хоч на якийсь супчик. Не дай Боже нам ще таке пережити! Нас небагато було біля фабрики. Ми віддалік від центру. Нам тільки недавно зробили воду і світло. Ми такі вдячні! А коли наші зайшли, нам стільки гуманітарної допомоги дали! Дякуємо всім.

Коли визволили Снігурівку, це така радість була! Я спершу не повірила. Ми чули гуркіт сильний ввечері. То танки по асфальту їхали. Ми думали: «Куди вони переміщаються? Що роблять?» А вранці до мене сусідка прийшла та сказала, що вже нікого в нас нема. Я вийшла на вулицю подивитися. Нам не вірилося, що їх немає. Думали, навряд чи вони так швидко підуть… 

А тепер знову почалися вибухи сильні, знову нашу Снігурівку бомблять. На Великдень діток убило. Страх ще більший. Сьогодні літак пролетів, і так бабахнуло! 

Хочеться, щоб війна швидше скінчилася. Путін такий гріх скоїв! Він дітей наших убиває, молодь нашу. У мене в голові це не вкладається! Дай Боже, щоб війна скоріше закінчилася. Треба молитися й одне одного підтримувати, щоб сили вистачило все витримати. Чекаємо нашої перемоги. Усе буде добре.

У мене вже і правнучок є. Чекаю, коли вони повернуться…