Оксана Володимирівна з родиною виїхала з Гуляйполя, коли вже несила була бігати від обстрілів. Багато знайомих загинули просто під час буденних справ

Ми проживали в місті Гуляйполе. Я працювала медсестрою. 

24 лютого ми зранку прокинулися і пішли на роботу. Перший тиждень бойові дії до нас ще не дійшли. Вже 2 березня були перші прильоти, а зараз від Гуляйполя майже нічого не залишилося. Зрівняли з землею. 

Коли стало нестерпно, ми з чоловіком і мамою переїхали до Запоріжжя. Це було в листопаді.  

Найважче, мабуть, було поїхати з дому. Люди, які поїхали раніше, казали, що дуже хочуть додому. А ми довго були там. А коли виїхали, то ми також зрозуміли, як це важко, коли все чуже. Вдома ж у нас і квартира, і дача, і городик, і садочок. Страшно зараз: чи буде куди повертатися.

Я вирішила виїжджати, коли бігла з роботи і стерла останні штани. Бо, як починається прильот і падаєш на вулиці, то коліна стираєш. Не було ні газу, ні світла, мамі 80 років. Тоді син знайшов квартиру, і ми переїхали.

Медикаменти були, дякуючи волонтерам. Дякуючи громаді, вода була завжди. Воду привозили пожежні машини, і з продуктами громада допомагає, і хліб дають, каші, олію, овочі, миючи засоби. 

Найбільше шокувало, що гинули місцеві жителі. Люди, які просто консервували огірки, або косили траву. І тут – приліт, і все: людей, яких ти знаєш, вже немає. Бабуся бігла до сусідки, впала міна – бабусі відірвало голову. 

Страшне, там все страшне. Більше 60 чоловік мирного населення у нас загинули. Просто підійшов до вікна, просто переходив дорогу. На жаль, так.

Зараз будинок наш в такому стані, що балкон і вікна вилетіли давно, під’їзди побиті, дах пробитий. Взагалі Гуляйполе зруйноване на 80 відсотків. 

В сім’ї всі стали дуже знервовані, але шукаємо золоту середину, шукаємо підходи до всіх, стараємося не лаятися.

Я працюю медичною сестрою. Дякуючи Богу, наша лікарня працює, приймаємо людей і з нашої громади, й інших переселенців.

Хотілося, щоб до літа війна закінчилася. Думаємо, що буде наступ, і ми дочекаємося перемоги.