12-річний Дмитро. Він і його сестра Віка – двоє із 43 дітей, які станом на початок березня ще залишалися в Авдіївці

Більше 120 дітей із 21 населеного пункту Донеччини мають примусово вивезти найближчим часом, про це повідомляють в Міністерстві з питань реінтеграції та окупованих територій. У регіоні оголошена примусова евакуація. Вивезти дитину може один із батьків або їхній законний представник. Усім евакуйованим обіцяють безоплатний прихисток, гуманітарну допомогу та психологічну підтримку. Раніше примусову евакуацію дітей вже оголошували в Бахмуті та Авдіївці. Проте начальник Авдіївської ВЦА Віталій Барабаш в ефірі «Свобода. Ранок» розповів про випадки, коли дорослі ховають дітей, і самі переховаються від евакуаційних бригад, щоб не виїжджати.

Волонтерка Ольга Зайцева евакуює людей із «найгарячіших» точок фронту. В ефірі Радіо Свобода у програмі «Свобода.Ранок» вона розповіла про те, як практично здійснюється примусова евакуація цивільних із зони прямого ризику для життя, а також про те, яка мотивація у тих дорослих, які не їдуть самі і переховують від евакуації дітей.

Дивіться розмову у цьому випуску програми:

– Оголошено примусову евакуацію. Наскільки складана ситуація у районах боїв на Донбасі?

– Ситуація місцями критична. Це така ж лінія фронту, як Бахмут, Авдіївка. Луганщина – села Макіївка, Невське, Терни. Торське – це Лиманський край. Також під обстрілами Соледарська громада.

– Наскільки є доступ до цих людей, наскільки є можливість їм допомогти? От вчора в ефірі ми говорили про ситуацію в Авдіївці, що там лишилися представники, медичних служб, якісь комунальники. Але власне от з чим ще, крім обстрілів, пов'язана ситуація? Поясніть, чи може ситуація стати настільки критичною, що українські рятувальники, ви як волонтер, ваші колеги просто не зможуть надати потрібну допомогу людям.

– Так, звичайно. Якщо брати Бахмут, то наразі туди дуже важко потрапити. Тільки через те, що, по-перше, це обстріли, а по-друге, туди просто неможливо заїхати звичайною автівкою.

Але цивільні люди досі там є. Вони ховають своїх дітей, не показують їх. І самі можуть нікуди не виїжджати, сидіти надалі у своїх підвалах.

– А яка мотивація ховати своїх дітей, не виїжджати з регіону, зі свого міста, селища, коли настільки небезпечно? Як люди це пояснюють?

– Це істерика...Вони просто кажуть: це моя хата, це мій дім, я тут залишуся і буду тут. На жаль.

Ти їздиш один день, тиждень, місяць…

Якщо спілкуватися спокійно і довго їздити... Ти їздиш один день, тиждень, місяць… і ось колись там вони починають щось збирати речі, починають виїжджати.

Люди перебувають у цьому вже більше року. Вони звикли. Вони розуміють по прильотах, це біля них впало за 10 метрів, чи цей снаряд перелетів – «о, нормально, будемо далі жити».

Волонтерка Ольга Зайцева

– Мені не виходить з голови історія з п'ятимісячним хлопчиком Данілом, який в Авдіївці загинув. Очільник Авдіївського району якраз говорив про те, що до нього приїжджали, до цієї сім'ї, буквально за тиждень до трагічних подій, і батьки не хотіли вивозити. Одна справа, як ви говорите, що люди звикають до вибухів, так чи інакше в різних регіонах України і до тривог звикають, до якихось таких звуків, але яка мотивація саме дітей не показувати, не відвозити в більш безпечні місця, там, де є вода точно, є тепло, є як мінімум, де спокійно спати?

– Це егоїзм. В нас була така ситуація нещодавно.

Ми їздили до Привілля, це Бахмутський район. Сказали, що там є дитина. Бабуся у Дніпрі, і вона просила забрати дочку з маленькою однорічною дитиною.

Ми приїхали, дідусь відкрив двері, сказав: «Так, я знаю про примусову евакуацію. Все розумію, сам хотів збиратися, все зробимо. Завтра приїжджайте – і обов'язково вони будуть готові».

Ми приїхали наступного дня, а він: «Так вони вже поїхали, нікого немає». Я дзвоню бабусі у Дніпро, вона каже: «Оля, такого не може бути, там досі сидить дочка із маленькою дитиною».

Дідусь просто нас обманув.

– Ви ж ризикуєте власним життям, коли кожного разу приїжджаєте до цих людей. Вони розуміють ризики, з якими ви стикаєтесь?

– Мені здається, на жаль, не розуміють.

Нещодавно був такий випадок, коли мого водія поранило. Ми були в Оріхово-Василівці, наразі це сіра зона. І поранило його добряче, він втратив дуже багато крові. Я була з ним одна, надавала йому першу допомогу.

І при цьому ми все ж таки ще вивозили людей. Це, мабуть, була така крайня точка, коли ти розумієш, що все могло скінчитися в одну хвилину, в одну секунду...

Але люди, на жаль, не всі розуміють.

– Чим відрізняється примусова евакуація? Звучить це так, ніби приїхали волонтери, рятувальники, взяли цю дитину і повезли її в більш безпечне місце. Як це виглядає на практиці?

– Насправді, такого немає. Люди ж всі травмовані. Мені, чесно, їх дуже шкода, і дуже хочеться кожного обійняти.

Вони агресують, імпульсують, але все одно, коли ти спокійно з ними розмовляєш, обіймаєш, кажеш «все буде добре, ми допоможемо, будемо далі з вами», то вони починають плакати, відкриваються і їдуть на цю евакуацію.

Але все одно це дуже важко. Вони морально дуже травмовані.

Ми всі травмовані, а вони так в рази більше. Вони не розуміють, що є інше життя.

Можна поїхати до тої ж Європи з дитиною і там жити, навчатися, розвивати дитину.

Якщо це якісь прифронтові села, там люди тримаються тільки за свою худобу, бо вони все життя жили з коровами, козами, курми, і вони не хочуть це залишати, бо в них же тільки худоба і поля.

– Керівник Авдіївської міської військової адміністрації Віталій Барабаш розповідав, що є так звані «ждуни»​, які чекають на «русский мир»​. І немовби через цю причину не хочуть виїжджати. Чи ви з таким стикалися?

– Так, звичайно. Дуже багато такого було в Соледарі. В Забахмутці була жінка з дитиною, котра прямим текстом посилала мене і прямим текстом казала: «Я чекаю Росію і взагалі не буду нікуди їхати. Мені не потрібна допомога». Це було дуже важко чути. Це було дуже боляче.

Був артобстріл, люди бігли, щоб сховатися, я бігла їм назустріч і казала: «Кому потрібна допомога, сідайте в автівку». Одна жінка підбігає, вона з дитиною, дитина по коліна зростом. Я кажу: «Сідайте, сідайте». Вона чує мою українську мову і каже: «Я не поїду нікуди...Ви куди вивозите?».

Я кажу: «Слов'янськ, Краматорськ». Вона: «Так це ж Росія».

Я кажу: «Ні, Слов'янськ, Краматорськ — це Україна, вивозимо туди». А вона: «Ні, я поїду тільки в Росію».

От, на жаль, така ситуація, яка травмує і нас, бо ти все одно бачиш дитину, починається артобстріл, «гради летять», вона цю дитину прикриває рукою. Ми стоїмо прикриваємо себе руками. І незрозуміло, що можна зробити.

Як я можу її примусово евакуювати? Взагалі ніяк.

– Тобто бажання потрапити в Росію навіть артобстріли не можуть перебити і необхідність захистити свою дитину?

– Так я їй казала: «Так може виїжджайте до своєї Росії, там будете жити. У вас хоч дитина жива залишиться».

«Нічого, переживемо», – це одна відповідь.

– А що ви в такі моменти бачите в очах цих дітей?

– В очах пустота і жах. Ці дітки мовчать, нічого не говорять, і навіть не посміхаються.

Що ми можемо зробити?

Я так розумію, і Віталій з ВЦА Авдіївської також... Ми нічого не може з цим зробити.

Так само і в Бахмуті. Це їхній вибір. Ми не можемо принципово все ж таки силою їх забирати і тягти.

– Навіть, коли зараз оголошена примусова евакуація, все одно або представник цієї дитини, або хтось один із родичів має бут?

– Я не можу просто забрати і потягти дитину. Це теж для дитини травма. ​

Але ось нещодавно вивозили Іванівське... Ми майже все село там вивезли. Це прямо під Бахмутом. Ми заїжджали туди. Дуже важко було, але вивезли.

Там були дітки, вони сиділи на заводі. Там такий був як міні «Азовсталь», є дуже добрий підвал. Звідтіля повивозили багато людей, в тому числі і дітей.

За три дні ми 47 людей вивезли звідти. Я була дуже задоволена цим.

– На Ваших відео видно також, що Ви годуєте тварин, випускаєте їх із дворів, з яких господарі виїхали... Що ви можете сказати про цю ситуацію? Люди тікають, рятуються у лічені секунди-хвилини, і чи забувають, чи, можливо, не вважають за потрібне інколи, або не мають можливості відпустити своїх тварин. Яка ситуація з цим?

– Це дуже по-різному, інколи люди просто забувають, залишають собак на ланцюгах. Коти самі по собі ходять. Інколи ситуація буває така, що людину поранило (таких ситуацій було багато у Бахмутському районі), її військові вивезли, тварина залишилася. Тоді ти просто ходиш по дворах, шукаєш цю тварину і відпускаєш, або забираєш з собою.

Нещодавно була ситуація, від якої я вперше розплакалася.

Коли з Іванівського вивозили дуже багато людей, дідусь один залишався на вулиці із тих 18-ти, котрих ми забирали дуже швидко і він: «Я не поїду і все».

Я кажу: «Дєд, ну ти ж один тут». Я уже і кричала, і плакала. Він: «Добре-добре, їду, але я беру з собою собак». Ці собаки не могли ніяк поміститися, бо ми сиділи, хто у кузові, хто з речами...

І ми, коли ми їхали, ці собаки за нами просто бігли...

На це було дуже важко дивитися.

Він сидів, на мене дивився, і почав плакати. Відвернувся і плакав. Я йому кажу: «Я її заберу, я обіцяю, Дєд, я тобі цю собаку привезу!».

Потім, наступного дня, ми їх почали шукати... Але, на жаль...»

Волонтерка Ольга Зайцева просить звертатися до неї у разі потреби евакуації цивільних «гарячих точок».

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.