Бровко Ксенія, учениця 10 класу Люботинської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №3 Люботинської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Луньова Ірина Євгенівна

Війна. Моя історія

Привіт, мене звуть Ксенія. Я з міста Люботина, що під Харковом. Сподіваюся, що ви знаходитеся зараз в безпеці, та ваші близькі також. Хочу вам розказати свою історію. Ми жили в квітучій і мирній країні під назвою Україна. На Новий 2022 рік під ялинкою, я загадала бажання, щоб усе у нас в сім’ї, і в країні було добре. Моя мама працює вихователем в дитячому садочку, тато працював на будівництві, будував нові красиві будинки на Харківщині, і все так продовжувалося до 24 лютого 2022 року, ця дата назавжди розділила моє життя на до та після.

Коли я зранку прокинулася і почала збиратися до школи, я почула вибухи, але тато сказав ”Доня, не бійся, це мабуть військові навчання...” Я навіть не могла подумати, що наші сусіди, яких ми вважали браттями, нападуть на нас та будуть бомбити мирні міста і села, і вбивати мирних українців.

Всі думали, що пройде два-три тижні і все закінчиться, ніхто навіть не уявляв, що в ХХІ столітті, можуть бути такі варварські методи знищення українського народу. Війна у нас триває вже восьмий рік, просто останній місяць вона поширилася на всю територію нашої країни. Війна вплинула на кожного з нас, навіть діти перестали бути дітьми.

Тепер моя нова реальність - це спати та прокидатися під лунання сирен. Звісно, я боюся, як і всі. Просто намагаюсь займатися роботою, щоб не було часу на страх, починаєш цінувати спокій, який маєш, наприклад, можливість поїсти зараз, коли хочеш, бо ж може бути тривога, треба спускатися в підвал і сиди потім там голодна".

З перших днів війни мій тато намагався вступити до лав Збройних Сил України, щоб захистити свою державу та свою домівку. Восени 2022 року його призвали на військову службу. Все життя він мріяв служити в Десантних військах, і ось його мрія здійснилася, він пішов добровольцем до війська, щоб зі зброєю в руках захищати свою країну від російської агресії, вступив до Десантно-Штурмових військ.

Разом з такими хлопцями, як і він, проходив навчання в учбово-тренувальному центрі, після навчання потрапив на фронт. Захищав село Білогорівка, що на Луганщині.

Доки він був на позиціях, з ним не було зв’язку, ми дуже хвилювалися. Одного разу ми з ним не спілкувалися близько тижня, коли він нам зателефонував, ми не впізнали його голос. В одному із боїв тато отримав поранення руки, і знаходився в місті Києві, у військовому шпиталі.

Ми з мамою та бабусею одразу поїхали до нього. Коли я його побачила, в мене з’явилися сльози на очах, а тато сказав.. "Донечка, не плач, все буде добре"

В шпиталі було багато поранених, але вони всі трималися і посміхалися мені, вони справжні Герої. Дякуючи волонтерам, наші солдати мають нову білизну, різні смаколики та відчувають себе потрібними Батьківщині. Після лікування та операцій мій татусь знов поїхав до частини, виконувати свої обов’язки і знов продовжує захищати рідну землю.

Ми за нього дуже хвилюємося, але розуміємо, що завдяки ЗСУ я зараз в теплі та на волі і все добре, але я розумію, що вони ризикують життям і в них теж у всіх є сім'ї, але вони боряться.

Ми постійно кажемо, що, ой нема світла, як погано без води, але в Куп’янську немає їжі та світла, і їм холодно, тому треба цінувати те, що маємо і не сумувати із -за дрібниць, дай бог здоров'я нашим ЗСУ. Я вірю, що все це закінчиться перемогою, Ворог думав, що війною він роз’єднає Україну, але навпаки, він її об’єднав.

Хочу сказати, що дуже пишаюся тобою, тато, твоєю мужністю, витримкою та силою духу. Я бажаю кожному військовому, як найшвидше повернутися до своїх родин, і почати будувати щасливе життя у новій, чесній та мирній Україні...

Ми переможемо, бо правда за нами йде, а правда завжди перемагає брехню ! Тримаймося, все буде Україна. Слава Україні! Героям слава!