Гоженко Дмитро, 9-Б клас, Запорізька гімназія №38 Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Педенко Вікторія Вікторівна

"Війна. Моя історія"

Пам’ятаю той день, 24 лютого 2022 року, коли я прокинувся і мама мені сказала, що почалась війна. Я був збентежений, відчував тривогу. Я не міг повірити, що таке може статися в 21 столітті. В той день ми з батьком поїхали до нього на роботу. Крізь стояла огорожа, танки, бойові машини... В той день у нас не було уроків, всі ховалися в укриттях, коли чули звуки тривоги, потім купували продукти, знімали гроші з карток. У магазинах були величезні черги. Коли лунали тривоги, ми теж спускалися до сховища. Через кілька днів такої біганини до підвалу та назад, ми вирішили залишатися у себе в коридорі між двома стінами. Тепер наші спальні місця були облаштовані на підлозі.

Вночі 4 березня окупанти обстріляли ЗАЕС в місті Енергодар, в результаті чого на ній виникла пожежа. Це додало ще більшої тривоги. Мої батьки тієї ж ночі прийняли рішення, що ми з мамою повинні поїхати з міста. І вже наступного ранку ми були на залізничному вокзалі.

Такого натовпу людей я ще ніколи не бачив! Кожні дві години відправлялися потяги в різні міста України до кордонів з сусідніми країнами. Подали потяг - всі ринулись до вагонів. Ми зайшли в останніх рядах, місць в вагоні не було і мама вже хотіла виходити з вагону, але тато прокричав: “Не виходьте, їдьте хоч якось!”. Мені стало дуже страшно і сумно, адже ми не знали куди ми їдемо і коли я знову зустрінусь з батьком, але ми точно знали, що ми їдемо подалі від війни, в безпечне місце. Потім ми якимсь чином розмістилися. В одному купе нас було 20 осіб і це було дуже виснажливо!


До Львова їхали цілу добу. Коли ми вранці приїхали на вокзал, то одразу пішли до магазину купити води та їжі і там зустріли волонтера, який запропонував відвести нас до польського кордону. Потім ми протягом 7 годин пішки перетинали його. Було дуже багато матерів з дітьми, які так само, як і ми, тікали від війни. Той день був холодним, але нас спасали пункти видачі їжі і теплих напоїв, які були установлені протягом усієї дороги. Шлях був тяжкий, особливо для мами, тому що вона несла за мене відповідальність і, взагалі, не знала куди ми їдемо, на який час і коли це все завершиться. Мені теж було важко: треба було йти 7 годин з важкими торбами в руках і рюкзаком на спині, але я “зціпив зуби” і терпів. Потім був Перемисль і величезний ангар, всередині якого було дуже багато людей, які спали на підлозі або на розкладушках. Ми були шоковані! Куди далі? На щастя, ми побачили волонтера, який запропонував відвести нас до помешкання з усіма зручностями. Ми їхали всю ніч і о 4:00 ранку ми добралися до маленького містечка на кордоні з Німеччиною, де нас заселили до хостелу. І, нарешті, за останні дві доби, ми змогли виспатися на зручних ліжках.

Вранці ми побачили, що для нас були підготовлені всі речі першої необхідності. Наступного дня я вже пішов до польської школи.

Мені було складно розуміти поляків, їхню мову, і на уроці я не все розумів. Було складно писати, читати, говорити, але поступово, спілкуючись з поляками кожного дня, я почав розуміти їх краще і швидше. Спочатку я був один українець в класі, але протягом двох тижнів до класу прийшли дві дівчини з Гуляйполя, а ще через деякий час до нас приєднався хлопець з Житомира. Для нас і дорослих були організовані безкоштовні курси з вивчення польської мови, нашим мамам допомогли в оформленні паперів на тимчасовий захист і з працевлаштуванням. Так розпочався важкий етап мого життя, вдалині від рідного краю, коли мене рвало на дві частини: тіло - на чужій землі, а душа - в рідній Україні, коли мені довелося дуже швидко подорослішати. Наша сім’я щиро вдячна друзям-полякам за їх добрі і відкриті серця, за їх неоціненну підтримку і допомогу. Та сподіваюсь, що ми скоро повернемось додому, в рідне Запоріжжя, де нас чекає тато. Я вірю, що наша країна переможе і розпочнеться новий етап – розквіт і процвітання!