Снаряд упав перед будинком. Це було вночі. Ми чули вибухи – вийшли в кухню. Вікно розбило, усе полетіло: пил, дим, гар. Усе шипить десь. Потім тихо, начебто, заспокоїлося все, що не бомбили.

Іншого разу був [обстріл] у 2015 році, з 12 на 13 серпня.

Ми вже досвідчені. Почало падати – ми бігом до льоху.

Сиділи недовго… Потім чуємо: вибухнуло раз, вибухнуло два. Я думаю: «Знову щось розбили». Чую, кричать люди: «Пожежа, горимо!». Сусіди вибігли: «Давай, вилазь!»

«Та зачекай, куди вилазити? Йде обстріл! Куди вилазити, заради чого?».

П’ять хвилин посиділи… Стріляли колами, десь далеко падало. Ми вийшли – усе горить, дах горить. Намагалися гасити – нам було що рятувати. Воно не так сильно й горіло, але вітер роздмухав сильно.

Пожежники без води приїхали. Спочатку їм не дозволяли проїхати, потім приїхали без води, потім приїхали вже з водою. Хлопці старалися, що могли, те робили.

Усі меблі, опалення було, пластикові вікна [все згоріло]. Весь одяг, буквально [згорів], нічого не залишилося.

Тут стояв куточок м’який, поруч із куточком крісло. Було ліжко бабусине, телевізор, шафа, батарея. Стояв лимон, який родив постійно, цілорічно лимон був. Квіти були на вікні. Книжки. Апаратура вся розплавилася. Згоріли фотоплівки, старі знімки. Нічого не залишилось. Хотілося б, щоб держава просто відшкодувала. Чому мають допомагати люди, фонди, від когось відривати – іншим віддавати? Має відповідати держава за все.

У нашому підвалі ми врятувалися від вибуху снаряда. Було накрито залізом зверху, і в нас там був лом, щоб піднімати, якщо раптом завалить.

Коли почався обстріл, це була 11 година вечора, ми лягали спати. Уже були в нічних сорочках. Наділи халати й пішли до льоху.

Нічого ми не взяли, бо неодноразово ховалися й ніколи із собою нічого не брали в льох. А коли вийшли з льоху, вже нічого не було. Переодягнутися навіть не було в що. Ні гребінця, ні зубної щітки, нічого. Усе згоріло.

Допомагали знайомі й навіть незнайомі люди, щось приносили. Нічого не було взагалі. Ні тарілки, ні ложки, нічого. Ось так ми й живемо.

Ми любили наш будинок. Це був наш куточок такий тихий, затишний. І в одну мить усього не стало. В одну мить ми все втратили. Смуток і ностальгія залишилися в серці.