Катерина Матвійчук | Херсонська область

"В окупації було не тільки страшно, а й огидно"

Ці жінки прожили в російській окупації неповні дев’ять місяців. Вони пекли хліб з перемеленої на дерть пшениці, аби нагодувати рідних, хапали ночами дітей і домашніх тварин, щоб сховати в погребі від обстрілів, ділилися сіллю, сірниками й ліками з сусідами, бо, кажуть, треба було вижити всім, тремтіли, коли до них приходили з обшуками люди з «зетками» на касках. І весь час вірили: рано чи пізно їхнє село буде визволене.

Киселівка Чорнобаївської громади Херсонщини була окупована в перші дні повномасштабної війни, у березні 2022-го, а звільнена в листопаді минулого року. За цей час у селі загинули кілька людей, ще кілька зникли безвісти.

Радіо Свобода записало історію Катерини Матвійчук, яка прожила цей важкий період у рідному селі.

Катерина Матвійчук – вчителька-пенсіонерка з Киселівки. Усі 9 місяців окупації жінка разом зі своїм чоловіком прожила в своєму селі.

В окупації було не тільки страшно, а й огидно

Катерина Матвійчук на дитячому святі в Киселівці, червень 2023 року

24 лютого, день початку повномасштабної війни, каже вона, закарбувався в пам’яті.

«У нас на кухні дуже гучно зачиняються двері. І я, як зазвичай, вранці пішла готувати їсти, а чоловік – по господарству. Чую: «Бух, бух!». Подумала, що то він дверима. Коли він заходить, кажу, та ще з таким серцем: «Та що ж ти так дверима тими?!». А він: «Які двері? Війна почалася!». Я так, як стояла, так і сіла. Я не повірила. Не хотілося вірити, доки в село не зайшли рашисти», – каже вона.

Уже на початку березня вулицями почала їхати російська техніка, окупанти зайшли в село. У Киселівці зникло світло, магазини були зачинені, стало сутужно з харчами, згадує Катерина.

«Це настільки було страшно й огидно! Не вірилося, що таке може бути. Досі не вкладається в голові: здається, що якийсь фільм жахів подивилася.

Газ був майже постійно. Але з харчами було важко. Як ми виживали? У нас не було ніяких запасів. Я в колеги цукор брала, бо діти з міста приїхали, а в мене немає», – говорить вона.

Перший місяць селяни були змушені жити без хліба. Пекли домашній, з перемеленої на дерть пшениці.

«Чоловіки призвичаїлися перемелювати пшеницю, відсівали перемелене й оту «мучку» брали, й пекли з неї хліб. Та випічка дуже тріщала на зубах! Мої внуки так їли ті пироги, які я їм пекла з тієї «мучки». «Бабусю, такі смачні!». А коли вже з’явився звичайний хліб, я думаю: як ми отой їли? Той смак і хрускіт на зубах я досі пам’ятаю», – говорить вона.

Місяць разом з Катериною й чоловіком прожила її донька з двома дітьми-близнятами. Дітям тоді, каже, було по 9 років. Усі разом ховалися в погребі. Обстріли бували й удень, і вночі. «Прилітало» й у двір, і на город. На її обійсті «зчесало» горіх. Попри все, селяни працювали на землі.

«Ми спершу не знали, як ховатися. Не знали, що не можна бігти в погріб, коли воно вже стріляє. Беремо на оберемок дітей – і в погріб біжимо. А серед ночі… Бували такі ночі: у нас великий диван, що розкладається, – донька, двоє дітей і ми з чоловіком, уп’ятьох впоперек лягали в одній кімнаті. Разів три, чотири, а то й п’ять за ніч піднімали дітей, бігли в погріб. Діти плачуть, погріб вогкий, це вже потім ми трошки обладнали. Коли діти поїхали, ми там ночували постійно. Місяців три-чотири підряд. Вдень виходили, навіть город садили. Бахкає – садимо. Я вийшла на город, сапала – і тут летить. Дивлюся, сусід біжить з городу. А я падаю! А як правильно падати – не знала. Це зараз смішно, а тоді не дуже», – розповідає жінка.

Дуже часто було так, згадує колишня вчителька, що окупанти заїжджали й стріляли з іншого боку, щоб місцеві думали, що то українська армія.

«Наші село не обстрілювали. Наші якщо стріляли, то знали куди – по їхніх позиціях. Село від наших не постраждало. Окупанти… У нас під вікнами – дорога, вони там їздили. Зранку до ночі. П’яні! Позбивали людям загорожі, в’їжджали на городи, робили, що хотіли», – говорить жінка.

Під час окупації в селі довго не було світла – люди просилися зарядити телефони до тих, хто мав генератори. Зв’язок був поганий: аби додзвонитися рідним, доводилося «вилазили по драбині до небес», говорить жителька.

Киселівка потерпіла від обстрілів

День визволення села – 10 листопада 2022 року – став справжнім святом для киселівців, згадує Катерина.

«Ми чекали, але сталося це раптово. Стоїмо з сусідкою на дорозі, розмовляємо. Чуємо: у центрі якісь веселі крики. Жартуємо: «А може, то наші?». Коли їде хлопчина на мопеді й гукає: «Наші в центрі, наші в центрі!». Обіймаємося, цілуємося з сусідкою, шукаємо велосипеди, їдемо в центр. А там вже наш прапор! І найдорожчі у світі наші визволителі! Це було – не передати! Ми вірили, ми дуже чекали», – говорить вона.

Дитячий малюнок. На святі в Киселівці, червень 2023 року

Допомагала вижити в окупації віра в перемогу й очікування на українську армію, каже жінка.

«Коли був «референдум», ми тиждень нікуди не виходили, замикалися в хаті. Ми з чоловіком – однодумці. Наші друзі – однодумці, сусіди. Ми намагалися не спілкуватися з великим колом людей. Іноді падали духом, не приховуватиму. Затишшя нас лякало. Коли гучно стріляли, ми раділи, незважаючи на небезпеку, бо знали, що це наші «викурюють» рашистів», – говорить вона.

Катерина Матвійчук з колегами з Киселівки й волонтерками з Дніпра, червень 2023 року

«Зараз одна найголовніша думка – щоб закінчилося це пекло війни. Дуже мрію про час, коли мої діти, внуки почуватимуться в безпеці в своїй рідній країні», – говорить вона.