У родині Філіпових прийняли рішення, що мама з дітьми мають їхати у безпечніше місце.

Ми - з Миколаївської області, село Трудолюбівка. Моя сім’я – чоловік і два сина. Я з дітьми виїжджала до родичів у Хмельницьку область, коли у нашу місцевість зайшли російські танки. Чоловік залишався вдома, бо не було на кого залишити господарство. Коли Трудолюбівку звільнили, ми повернулися додому.

24 лютого чоловік прокинувся вранц - був початок п’ятої години. Він бачив, як бомбили аеропорт у Чорнобаївці. Ми запанікували, тому що не зрозуміли, що буде далі.

Було страшно, коли прийшли окупанти. Ми вже не вірили, що зможемо повернутись додому.

У сусідніх селах окупанти забирали чоловіків, машини. Але нам ще пощастило: у нас такого не було.

В окупації не було електрики. Ми ще в мирний час купили генератор, тож мали світло. Щоб качати воду, раз на тиждень підключали трактор. По ліки їздили у Херсон та купували за шаленими цінами. Зараз життя потроху налагоджується: світло є, вода є, школа дистанційно працює, гуманітарну допомогу привозять, ліки привозять, лікарі приїжджають.

До війни була на полях робота, а зараз фермери бояться виїжджати. Тут і до війни було туго з роботою, а зараз взагалі немає - виживаємо господарством. Але ми - вдома. Працюємо у дворі, на городі, намагаємось все налагодити, повернутись до нормального життя і не думати про війну. Якщо про все це думати, можна з глузду з’їхати – дуже важко.

Ми багато що переосмислили, більше цінуємо можливість просто жити вдома, бути поряд з рідними. Особливо нічого не плануємо - живемо одним днем і чекаємо перемоги. Надіємося, що скоро вона буде.