Коли Селідово опинилось під страшними обстрілами, Олена Володимирівна з сином вирішили виїхати куди-небудь. Дорога була довгою і важкою

Мені 41 рік, мешкала до повномасштабного вторгнення в Селідово Донецької області. Війна почалася з повідомлень в соцмережах, де писали жахіття, які почали відбуватися на території України. Був страх: «Що далі? Що робити? Як бути? Що зробити, щоб вистояти, щоб підтримати інших, своїх рідних, свою дитину, тих хто поруч?»

Почалася масова евакуація закладів і установ, зачинялися лікарні, почали вивозити обладнання та товари з магазинів. Були черги, нестача ліків.

У мене проблеми з щитовидної залозою, тому я маю приймати ліки щодня. Дякую рідним і знайомим, які допомагали правдами й неправдами з тих регіонів, де було спокійніше і де мали змогу купити. 

Ми виїхали на сороковий день війни, коли були неподалік прильоти навколо нашого міста. Мені дуже було страшно за сина, який сильно боявся лягати спати і хвилювався.  Самі ми також боялися обстрілів і невідомості. Страшно, коли бачиш у вікно, як летять «Гради». Дуже важко дивитися на зруйноване місто. 

Вчора я повернулася з дому - ми вивозили всі речі, наразі місто пусте. Дуже багато військових, і масово люди виїжджають, вивозять все: знімають кондиціонери, вивозять меблі - хто що може. 

Ми розуміємо що після здачі Авдіївки може бути наступним наше місто. Ми дуже цього не хочемо і молимо Бога, щоб це не сталося. Щоб вистачило нашим хлопцям мужності, підтримки, техніки, зброї, щоб відвоювати і далі не пустити ворога.

Ми виїжджали в самий пік евакуації: був початок квітня місяця, тоді з Донецької області почали масово виїжджати. Тому до Дніпра ми їхали вісім годин замість трьох. Була жахлива тягучка, ми їхали зі швидкістю 30 км/год, було дуже багато машин. Страшно тому що в наший бік машин не було взагалі, а якщо були, то це були карети «швидкої допомоги». І це - жахіття, бо ми не знали, куди їдемо, як воно буде.

Ми їхали навмання. Нам сказали, що там є квартира, в яку можна поселитися, і ми поїхали в місто, де я ніколи не була. Там не було ні знайомих, ні рідних - просто їхали в нікуди. 

В оцій тягучці машини ламалися, людям ставало зле. Це було дуже страшно і моторошно, тому перший цей виїзд з Донецької області, я ніколи не забуду.

В мене дитина, і я за фахом психолог. Ми ще з 2014 року вчилися керувати стресами. Важко, не завжди виходить, але все ж таки вчимося кожного дня, оволодіваємо новими техніками, вчимо їх використовувати тих, хто поруч.

Останній раз обходячи квартиру, я виїжджала з думкою, що просто їду кудись на відпочинок. Чомусь є внутрішня впевненість, що все ж таки перемога за нами і у найближчому майбутньому ми повернемося. Я бачу себе у квітучий країні, у своїй рідній домівці. Я вдома, я працюю, дитина ходить в навчальний заклад, все добре.