Мені 46 років, жила в Комишувасі. В мене тільки батько там залишився, а дитина на службі. Зв'язок є: телефонує, як може.

24 лютого зранку я йшла з роботи і дізналася, що війна. В перший день вже чутні були вибухи. 

Як почали стріляти і в дім попали, тоді і вирішила виїжджати.

Я попросила людей – вони приїхали і мене забрали машиною. Якісь волонтери, чи хто вони - не знаю.

В мене все розбите, я виїхала. Приїхала в Запоріжжя і живу в гостях – не вдома. Що може бути в цьому хорошого? І тут, в Запоріжжі, там, де я жила, поряд попало в дім - також вікна вилетіли на голову. 

До війни я працювала, і зараз знайшла роботу, працюю.

Я думала, що швидко все закінчиться. Ніхто не думав що це так надовго, надіялися на краще. А так вийшло.

Раніше я думала, що війна закінчиться швидко, тепер вже просто не знаю. Зараз живемо одним днем.