Мені 22 роки. Наразі проживаю в Харкові. Закінчила університет. За освітою – психолог, працюю в благодійному фонді. Допомагаю діткам впоратися зі складними життєвими обставинами під час війни та їх емоційними станами, які виникають через тривожність.

Перший день війни був досить тривожним. Поруч жив старший брат із невісткою і маленькою донькою. Вони мешкали в багатоповерхівці та бачили всі вибухи і те, що відбувалося. Ми прокинулися від їх телефонного дзвінка. Не зовсім розуміли, що сталося. Я була розгублена. Мені здавалося, що через кілька годин усе закінчиться, але сталося інакше. 

Коли зайшли військові в Харків, то батько виїжджав у Харківську область, у місто Зміїв. Мерефу вже обстрілювали. До нас не підвозили їжу. Односельці, які там перебували, роздавали і розпродавали те, що залишилося в погребах. Ми перебували в приватному будинку. Нас там було 25 людей, із них восьмеро дітей і дві вагітні жінки. Багато хто захворів на пневмонію, а через тиждень одна з вагітних жінок почала народжувати, і її потрібно було під обстрілами везти в Мерефу. Коли стало трошки тихіше, ми вирішили виїхати з Харківської області, бо підірвали третій міст, який вів до центру України.

Мій брат має інвалідність, і йому дуже потрібні були ліки від епілепсії, а їх не було. Це дуже впливало на його стан здоров’я і на емоційний стан нашої родини. 

Загалом ми не розуміли, що буде завтра, і було дуже важко спланувати щось, щоб рухатися далі. Я усвідомлювала, що стан, у якому я перебуваю, навчилась долати свої емоції, правильно їх розуміти і правильно реагувати на их. Це спонукало мене поділитися своїм досвідом із іншими, а саме - з дітками. 

Я хочу розвиватись і допомагати маленьким діткам пережити все це. Щоб війна не залишили великого відбитка на їхніх життя. Бо діти – це наше майбутнє. Якщо ми їм не допоможемо, то нас чекає певний занепад. Майбутнє я бачу більш світлим, із відчуттям упевненості, безпеки. Не знаю, чи ми зможемо цього досягти, але хочеться вірити.