Вікторія Пашкова – медсестра з Маріуполя, яка пройшла пекло. З першого дня війни до середини квітня дівчина надавала допомогу пораненим спочатку в обласній лікарні №2, а потім у бункері лікарні №3.

Під час удару по пологовому будинку медсестра знаходилася у будівлі онкології. Свисту і хлопків не було чути, вибух пролунав миттєво і ударною хвилею весь персонал винесло з кімнати. Щодня привозили величезну кількість постраждалих із розірваними кінцівками та з відкритими черепно-мозковими травмами.

Вікторія була шокована, за весь час своєї діяльності вона не бачила стільки жахливих поранень. Серед постраждалих було багато дітей.

Цього дня я і мій громадянський чоловік… він теж лікар-травматолог, я — операційна сестра травматології. Цього дня ми мали йти на добу до своїх лікарень, ми працювали в різних лікарнях. Оскільки я з Макіївки, я вже знала, що таке війна. Я в 14-му році й на початку 15-го була в Макіївці, надавала допомогу пораненим тоді, коли окупували Донбас. Я розуміла, що таке війна і що це буде.

Мені було дуже страшно. Я, щиро кажучи, просила чоловіка зібрати речі і, напевно, їхати, бо було дуже страшно, мені було дуже страшно. На що він мені відповів: «Віко, хто крім нас?» Ми зібралися та поїхали на роботу.

24 лютого я приїхала на роботу до 08:00 і вже буквально о 08:20 до обласної лікарні почали везти поранених. Поранених із передмістя, бо лікарня обласна, нам везли поранених із Володарського, зі Старого Криму. Тоді був кошмар. Каталка за каталкою, поранений за пораненим, швидка за швидкою. Весь колектив лікарні з усіх відділень спустився до приймальні. Що могли, ми робили в приймальні. Піднімали тяжких до операційної. Просто почалася кривава бійня. Усе в крові, підлога в крові, люди злякані, медперсонал не розуміє, що відбувається. Ніхто не очікував на такі масштаби. У зміні мали працювати дві операційні медсестри, санітарочка й два лікарі, але оскільки почалась ось така ситуація, залишилися мої колеги з нами чергувати. Так із ранку до самого вечора до лікарні везли поранених.

Лише за першу добу, за 24 лютого, до нашої лікарні надійшло понад 50 чоловік поранених. Рани були переважно мінно-вибухові. Це травми, отримані осколками, це розтрощені тканини, відкриті переломи, відкриті та закриті черепно-мозкові. Так, щоб було зрозуміло, — у цивільному житті, у звичайному нормальному з такими ранами ми не стикаємося, це велика-велика рідкість, до цього не готують цивільних медиків.

Просто бували такі ситуації, коли людину привозять — ми не знали, з якого боку розпочати. Там і руки порвані, і ноги, і таз, і грудна клітка, і все разом.

Просто бували такі ситуації, коли людину привозять — ми не знали, з якого боку розпочати. Там і руки порвані, і ноги, і таз, і грудна клітка, і все разом. На одну людину витрачалася величезна кількість часу. На жаль, були такі травми, коли ми не могли зберігати кінцівки. У ці дні на столах… У нас величезна травматологічна операційна, це три зали по два столи. У ці дні всі три зали по два столи були повністю зайняті. На кількох столах одразу лежало кілька ампутацій.

Настільки розтрощені кінцівки, що доводилося все ампутувати, і все це у великому темпі, великому ритмі, інструмент — усе це було дуже складно. Ми так працювали добу, просто добу безперервно.

Уночі трохи заспокоїлося все. Принаймні я не знаю, може, просто не було можливостей везти поранених, але до ночі, десь там ближче до ранку трошки прилягли, скажімо так. 25 лютого вже було трохи менше поранених, якесь було невелике затишшя, я залишилася на другу добу на роботі. Оскільки мої колеги з передмістя (це Старий Крим, Микільське, у нас багато співробітників у лікарні, які працюють, які жили в передмісті), вони вже на той момент не могли діставатися своїх робочих місць. Транспортна розв’язка була порушена, автобуси не ходили, машиною боялися їхати, і тому ми втратили частину персоналу, частину наших колег, які просто не могли дістатися роботи. Ми залишилися ночувати, ми не виїжджали додому декілька днів.

Далі, десь 26-го числа, я таки потрапила додому (26-го чи 27-го, я вже не сильно пам’ятаю дати — таке, як один суцільний день). Один день ми були вдома із чоловіком і знову вийшли на роботу, це було 28 лютого. 28 лютого почалося справжнє пекло прямо зранку, почався перший обстріл безпосередньо міста, це був район Кірова, це був житловий, звичайний мирний район. І везли дуже багато мирних людей, звичайних людей, підлітків, дорослих — це було ще гірше, ніж 24 лютого. Потік був такий величезний, плюс на цей момент у лікарні зникла вода — і що таке працювати з кров’ю, з пораненими, з усією цією кількістю людей, не маючи ресурсів води.

Усі запаси, які були, ми використовували на обробку, миття інструментів від крові, ми всі, як би, теж у крові. І так було кілька днів.

Я працювала в лікарні з 28 лютого до 3 березня, не йдучи додому. І ось десь 2–3 березня ми вже спали, якщо могли спати в коридорах, операційних, прольотах, бо біля вікон було небезпечно. Лікарня вся в шибках, високі вікна операційних, ми не захищені особливо. Далі, 2 березня, нас десь о 5 ранку скинуло з каталок ударною хвилею. Прилетів перший снаряд на територію лікарні, до лікарняного дворика. Це дві будівлі були: 8-поверхівка та 2‑поверхівка. І в цей двір потрапляє снаряд — у нас вилітають вікна, у нас пилюка, запах пороху. Ми не розуміємо, що відбувається. Ми спустилися вниз, на перші поверхи, пацієнтів вивезли з палат інтенсивної терапії в операційні блоки, між стінами виставили. Цього дня побило купу апаратів ШВЛ і решту осколками.

Але це був найбільший страх — тоді ми зрозуміли, що навіть лікарня не є в безпеці.

Оскільки з 28 лютого до 2 березня я перебувала на роботі, не йдучи взагалі додому, після цього удару… Я ще раз уточню, що вже бачила війну в 14-му році й після тієї війни у мене почалися панічні атаки, то після удару 2 березня мені стало дуже погано, я дуже злякалася — панічні атаки до мене повернулися, і, на моє щастя, мабуть, на той момент мій чоловік відчув, що з мене вистачить. Майже тиждень без вихідних. Це дуже складно за таких умов працювати. Він приїхав цього дня, мене забрав. Забрав, але додому я не захотіла їхати, бо центр міста (я із центру) уже обстрілювався. Т

акож удома було вже небезпечно. Він мене відвіз до цього бомбосховища, яке знаходилося в нас на території 3-ї лікарні. Це був бункер із часів «холодної війни» 50-х років, який був обладнаний під ядерний удар, скажімо так, тоді. Але це був… Він був уже старий, його ніхто не використовував, але там було безпечно. Він був… не було над ним ніякого приміщення, він був повністю під землею. Він якраз був саме в лікарняному дворику 3-ї міської лікарні. Він мене привіз туди.

Там було холодно, темно, але було безпечно.

Мені було дуже погано, я перенервувала, випила заспокійливі пігулки, і ось буквально добу я там проспала, бо я не могла прийти до тями. Після цієї доби я трохи так… була розгублена. Друга доба пройшла в мене там само, і на третю добу, це десь 4 березня, у бункер спускається мій колега — чудовий лікар-травматолог, хороша людина, мій земляк, він теж із Донбасу, як і я. Це також була його друга війна, це був Пастернак Дмитро Вікторович. Ми з Дімою працювали в обласній лікарні разом, в одному відділенні, і в цей день, 4 березня, він спускається в цей підвал. Мені було дивно його побачити.

Уже не було ні зв’язку, нічого, ми не знали, хто, де, коли…

Дістатися своєї лікарні, обласної, уже ніяких можливостей не було. Усе обстрілювалося, це був жах. Діма привіз туди свою сім’ю, щоб якось їх сховати, бо ні Діма, ні його родина не виїхали з міста. Діма мене побачив. Ми були раді побачити друга. На той момент організувався додатковий госпіталь на території 3-ї лікарні в будівлі онкології. Діма так само, як і я, не зміг діставатися нашої лікарні, і він попросив мене вийти допомагати йому працювати в цій онкології.

Я зібрала весь свій страх у кулак, розуміла, що треба працювати, бо людей… ставало дедалі більше поранених, бо знищувалися просто райони нашого міста, горіли будинки, розбивалися будинки. Люди не знали, куди їм іти отримувати допомогу, бо неможливо було дістатися лікарень.

Наші швидка допомога, МНС — це, звичайно, їм окрема хвала, цим людям. Вони працювали до останнього, скільки могли, скільки рятували, витягували людей, возили. До останнього. Вони дуже великі молодці. І ось у цій онкології ми з Дімою почали працювати. Узагалі пологовий будинок на території лікарні був на реконструкції; сам пологовий будинок, який був колись, який ми його знаємо, маріупольці, — його перенесли в іншу будівлю. Це була будівля, що знаходилася на проспекті Миру, уздовж дороги. Ось так стояв пологовий будинок, на Осипенка стояла поліклініка, і всередині стояла онкологія.

Тобто ми… було от кільце з трьох будівель, а дитяча хірургія знаходилася трохи далі, але це все було одне лікарняне подвір’я, тобто один лікарняний комплекс. Цього дня ми знаходилися з Дімою в операційній у цій онкології, яка стояла, ну, буквально за 100 метрів від пологового будинку. Ми вікна, дякувати Богові, заклали піском. Це врятувало нас. Ми стояли оперували, занурили хворого в наркоз, і ми не чули ні свисту, ні удару, нічого. Просто був потужний удар, удар був настільки сильний, що всю нашу бригаду — лікаря-анестезіолога, анестезистку, мене й Діму — просто викинуло якоюсь хвилею до коридору з операційної. Почала сипатися стеля, почали вилітати двері.

Я думала, що це кінець. Я думала, що це було влучення в нашу будівлю, і ще один удар — і будівля завалиться.

Вона була досить стара, цегляна, онкологія — вона невелика. Я не пам’ятаю, якими ми силами добігли до підвалу, стягували поранених пацієнтів. Пил, дим, скло, бетон… Як би ми думали, це буде наша братська могила, ця будівля. Як потім уже виявилося, коли ми трохи заспокоїлися, нам сказали, що відмінили ту тривогу повітряну. Ми піднялися, і тільки тоді ми дізналися, що цей удар був саме біля пологового будинку, поліклініки та ось біля нас.

Це була вирва, але я такого ніколи не бачила, навіть не могла уявити, ну, мабуть, метрів 8–10 на 8, ну просто рів, величезний рів. І вся ударна хвиля припала на будівлю пологового будинку. Фасад будівлі просто вирвало, ці будинки були нові, відремонтовані, там просто все знесло. І тоді я спустилася в цей бункер, і туди спустили матусь із дітьми, які були цілими, тобто вони залишилися живі-здорові. За ними потім приїхала патрульна поліція, яка їх евакуювала далі. Я особисто бачила цих мам, я точно знаю, що в цьому пологовому будинку були саме породіллі, там були вагітні, молоді мами.

Це була повністю функціонуюча будівля, медична будівля, це був пологовий будинок, в якому були діти.

Далі вже жінок вагітних, які були поранені, там були жахливі травми: розкурочені тази, відірвані ноги, ці животи… Їх повезли до моєї лікарні, до обласної, бо там була реанімація. Заходили потім туди наші мнсники...

Дитячі ліжечка, в яких мали лежати новонароджені, — вони були в крові. Я не можу точно стверджувати, я не бачила на власні очі загиблих дітей із пологового будинку, але те, що вони були поранені, деякі були тяжко поранені. Далі лікарі й інші люди ухвалили рішення почати обладнувати цей підвал, тобто зробити резерв. Ми розуміли, що знищуватимуть будівлю за будівлею, лікарні довго не витримають. І ось із цієї розбитої будівлі онкології хлопці-добровольці (там тероборона та просто люди) — вони допомагали зносити з онкології обладнання. Ми знесли операційні столи, знесли інструментарій, медикаменти, які там були з аптеки. Ну, усе, що нам потрібно було, — усе це спустилося вниз.

Допомогли туди хлопці знести ліжка, ковдри, подушки. Ну, загалом, потихеньку ми із цього порожнього підвалу зробили, ну, такий мінішпиталь з операційною. Досить важливо. Нам вдалося знести туди і навіть сухожар, коагуляцію — те, що було, те, що залишилося цілим. Навіть у нас наркозний апарат, але ми, щоправда, ним не користувалися. Ну, усе, що необхідне було, ми спустили туди для своєї роботи, і нам дуже пощастило, що залишився цілим генератор. І прекрасні люди із золотими руками — вони таки змогли підключити цей бункер до цього генератора, і в нас там навіть запрацювало світло.

На той момент будівля хірургії дитячої та травматології була настільки переповнена, там було стільки трупів дітей та дорослих, що вони зносили їх до сусідньої будівлі.

Це була, на мою думку, лабораторія, у підвал лабораторії зносили трупи тому, що моргу не було на території лікарні, і він був настільки переповнений, що просто в простирадлах складали людей під стінку лікарні. Це… сказати, що це жахливо, — нічого не сказати. Я думала, що в нормальному XXI столітті цивілізованого життя такого просто не може бути. Іншого виходу немає. Але куди? Мороз був, який рятував нас.

Співробітники 3-ї лікарні взагалі також молодці: хірургія, травматологія. Вони боролися до кінця, працювали до кінця. Вони ще не зовсім хотіли спускати цих дітей до підвалу, який ми обладнали, до цього бомбосховища. Ми назвали його бункером, тому я називатиму його бункером. Ну, бо там холодно, нібито немає умов. Сергій Олександрович — це лікар, який був із нами разом, був Діма Пастернак, я та Сергій Олександрович. Він працював саме в цьому відділенні, він ходив на роботу щодня.

І ось одного чудового дня, це було 16 березня, ударили по будівлі цієї лікарні. Було два ракетні удари. Пробили дах другого поверху, пробили другий поверх, і це була остання точка кипіння.

Ми вже розуміли, що лікувати в таких умовах уже було неможливо, це не лікування, не можна надавати нормальну допомогу й під обстрілом.

Тоді прямо центр (третя лікарня знаходиться в центрі)... На той момент, 16 березня, — це був пік, просто поливали снарядами центр міста. Лікарі, співробітники цієї лікарні почали спускати в ковдрах цих поранених дітей. Ми приготували близько 40 ліжок, точно не пам’ятаю, точно 40 ліжок у нас було для лежачих. Ми почали спускати цих поранених дітей у ковдрах, покривалах…

Вони були в жахливому стані. Я ніколи не працювала з дітьми, я все життя працювала в дорослій лікарні, для мене діти — це було… Я надто співчуваю їм, тому я намагалася не працювати з ними. Коли їх почали спускати, я просто взялася за голову. Ну, чесно кажучи, що я з ними робитиму? На той момент я була одна медсестра на всіх цих дітей та два лікарі — це Діма й Сергій Олександрович. Вони [діти] були з різними ступенями поранень: у когось були мінно-вибухові, у когось були закриті черепно-мозкові, відкриті черепно-мозкові, відкриті переломи.

Нагадаю, що давно світла немає і ми не робили нічого: ні рентгенів, ні знімків. От як у рану пальцем лікар заліз, помацав — так, там перелом. Ми робили перев’язку, зашивали... зашили, клали на шини, на гіпси. Це було дуже страшно.

Діти — це окремий ступінь: ну, як би вони не дорослі, вони не розуміють, плачуть. Вони налякані, їх спускають у цей підвал.

Ну, потихеньку, наступного дня ми зібрали себе в кулак, почали їх розбинтовувати, почали промивати їм ці рани, бо вже було більш-менш у цьому бункері безпечно. Можна було виконувати свою роботу якісно, і, дякувати Богу, у мене зібралися такі лікарі, які працюють на совість. Не просто помазати й замотати, ми почали нормально лікувати. Висікали ці гнійні краї, вимивали цих дітей, заново гіпсували, робили все, що могли. Ми не думали, що нам треба їхати, тому що ми розуміли, що якщо ми поїдемо, то всі ці люди залишаться просто напризволяще. Місто було заблоковано, лікарню на 17-му було заблоковано. Тобто люди із центру міста — вони просто не могли нікуди потрапити, крім цієї третьої лікарні. Їхати нікуди, лікарів ставало дедалі менше.

Діти, спущені до нас у підвал, були найважчими, але в хірургії та травматології залишалися ще люди поранені. Це були дорослі, але ми ставили в пріоритет дітей.

Спустити їх у безпечне місце, але ніби чаша терезів зрозуміла: діти — дорослі. Начебто постаралися максимально дітей убезпечити, хоча б щось для них зробити, щоб вони відчули себе більш-менш спокійно. У хірургії та травматології залишилися працювати інші лікарі, наші колеги з третьої, вони там доліковували, поки будівлю ще розбомбили (вона була зруйнована). Тобто вона залишилася без жодних можливостей для роботи. І ось у цьому підвалі ми пропрацювали місяць і чотири тижні, у цьому бункері.

Ми вивісили білу ганчірку із червоним хрестом, щоб люди могли розуміти, що тут надається допомога, що сюди можна звернутися, що лікарня вже не функціонувала. І почали приходити люди, які вже самостійно приносили своїх рідних у ковдрах, у килимах поранених. Те, що ми могли взяти, ми брали, ми навіть примудрилися зробити ампутацію. Уже в умовах підвалу ми робили ампутацію пальців, частково передпліччя, у дядька Сергія було найскладніше — плече прооперувати за таких умов, не маючи лікаря-анестезіолога, це дуже важко. Але в основному ми працювали на збереження кінцівок, ми намагалися витягнути осколки, закоагулювати, зупинити кровотечу, і, якщо можливо, рятувати кінцівки.

Ми все-таки сподівалися, що все це незабаром закінчиться і людей можна буде евакуювати до нормальних лікарень, де їм зможуть надати подальшу допомогу.

Поранених було багато, багато людей приходило. Ми, на жаль, не всіх могли покласти в цей бункер. Ми клали найважчих, яким потрібні були щоденні перев’язки, які не могли пересуватися, їх ми клали. Решту ми просили… ми зашивали, робили ПХО [первинну хірургічну обробку], обробляли, і вони йшли далі у свої будинки, у свої підвали й приходили до нас на перев’язки. Тому що бункер — не «рукавичка», багато, ми дуже боялися, що приєднаються.

Кожна людина приносить свою інфекцію — ми боялися, що буде дуже багато людей і ми заразимо дітей інших. Намагалися зберегти якісь правильні гігієнічні рамки та як це має бути в нормальних умовах. А там були до останнього. У нас там була невелика кімнатка окрема, де ми збиралися саме медперсоналом, розмовляли, обговорювали кожен постріл. «Це, напевно, йдуть наші, таки Маріуполь звільняють».

Але, на жаль, не сталося того, що ми чекали, і одного прекрасного дня у двері нашого бункера постукали.

Але ми як би очікували, що рано чи пізно туди прийдуть ті чи інші військові. На жаль, прийшли не наші військові. Прийшли солдати ДНР, солдати-окупанти. Вони зайшли до нашого бункера зі зброєю, ну, попросили просто подивитися, хто там, що там. Побачили там дітей із батьками, пораненими. Трохи оглянули, чи є в нас там якась зброя, форма тощо. Запитали, чи є в нас військові. Ми сказали, що в нас лише цивільні люди. Перевірили наші документи. І почали «шляхетно» пропонувати свою допомогу. На що ми відповіли, що допомога нам потрібна лише одна — це евакуювати дітей до нормального лікувального закладу. Потім прийшли ці військові з повною мірою цинізму. Я того дня навіть розплакалася. Принесли ящик печива, по яблуку та якісь цукерки.

Роздавали пораненим дітям зі словами: «Діти, це вам від нової влади. Вам же тепер краще?»

Ну, там був повний вибух нашого мозку. Ми, на жаль, нічого не могли сказати, ці діти дивилися на все це, брали це печиво. Виходу в нас іншого не було. І тоді ці військові почали вирішувати питання евакуації. Вони потихеньку допомогли вивести найважчих і потім решту. Коли в нашому бункері вже залишалися тільки ті люди, які не захотіли евакуюватися, які вже більш-менш одужали й були практично здорові, вони не потребували подальшого лікування, вони залишилися з нами. І потихеньку-потихеньку цих людей ставало дедалі менше, і ми почали розуміти, що ми…. На той момент Маріуполь був окупований, це було приблизно 19 квітня. Уже трошки припинилися бої, били вже тільки по «Азовсталі».

Ми почали виходити на поверхню, намагалися піти до своїх квартир, подивитися, що в нас залишилося. Зібрати якісь речі, але й потихеньку прийняти рішення, що настав час їхати.

Наша машина стояла весь цей час під третьою лікарнею, її накрило шматком даху, трошки побило, але вона була на ходу. Ми забрали із собою ще одну родину з паралізованою бабусею, з дитиною та вирішили виїжджати на Микільське. Діма на той момент зі своєю сім’єю ще залишався, бо Діма хотів спробувати відновити свої повністю розбиті машини, щоби на чомусь можна було вивезти родину. Ми доїхали до виїзду на «Метро» — це виїзд на Микільське.

Наша машина була з розбитим склом. І коли вона була побита, видно, її відмародерили, украли все з бардачка, зокрема документи на машину, техпаспорт і права чоловіка. Він забув просто там документи в цій усій метушні, але в нас були фотографії, страховка, ну коротше, просто на цьому виїзді доблесні російські військові просто захотіли в нас її відібрати (машину). Вони сказали, що вона без документів і що вона нібито не наша. Фотографії їх не цікавили, але ми доїхали до Микільського, і там машину вони забрали. Далі ми вже добиралися просто з приватними перевізниками.

У мене всередині є 100 % незаперечна думка, що Маріуполь просто має бути Україною і всі наші території мають бути Україною. Іншого бути не може. Іншого не дано. Не може так страждати народ. Не могли так стояти міста, не могли так воювати наші військові, так лікувати наші медики, щоби це все залишилось ось так. Усі міста повернуться до складу України. Я в цьому впевнена. Я зберу того ж дня валізи й повернуся додому. Я повернуся до свого Маріуполя.