Шилак Дар’я, учениця 9 класу Малошестірнянської філії КЗ “Високопільський ОЗЗСО”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ониськів Людмила Вікторівна

Війна. Моя історія

Як і всі, напевно, я відчула повномасштабне вторгнення ще на початку 24.02.2022. Тоді у нас ще не було ні окупації, ні вибухів, але морально було складно. Вже в той момент тато та всі інші починали вмовляти нас з мамою, щоб ми десь поїхали. Та час йшов, у нас в селі було спокійно, і ця думка, особисто у мене, відпала.

09 березня ми поїхали привітати мого дядю з днем народження, по дорозі ми не зустріли жодного нашого блокпосту. Увечері мама прочитала, що орки вже в селі Любимівка та Давидовому Броді - це недалеко від нас, і на душі стало тривожно.

12 березня ми виїхали. І в цей день прилетіла перша ракета в смт. Високопілля. Як саме ми виїжджали, чесно, не пам’ятаю. Далі три доби їхали до польської столиці - Варшави, де на нас чекала моя тітка. Потім окупація Високопілля та нашого села - Нововознесенського. Там залишилися всі мої рідні та друзі.

В той момент я почувалася якоюсь зрадницею, що ніби ось я тут в спокої, а вони всі під обстрілами. Дуже сильно хвилювалася за свого дядю, який допоміг вибратися нашим воїнам з оточеного орками села. Також хвилювалась за всіх рідних, однокласників, друзів, вчителів.

В кінці березня я дізналася, що зник мій вчитель трудового навчання та фізики  - Дармостук Володимир Борисович, на жаль, його не можуть знайти й до сьогодні. Друзі, за яких я так хвилювалась, відвернулись від мене, бо я перша виїхала, ще й куди - в Польщу, але про це не будемо.

На мій день народження 23 квітня з окупації пішки вийшли мої бабуся та дядя, а ще мої кращі друзі, які єдині мене розуміють та не засуджують. Пізніше повиходили і інші дорогі мені люди.

На початку червня, одна полячка подарувала мені цуценя, на жаль мої домашні улюбленці, що були до війни, загинули. Песик повернув мене до активного життя, адже я дуже люблю собак та й загалом тварин. Але той день був хорошим не на довго, бо як виявилося мій тато тоді став на захист нашої країни, де й перебуває зараз.

Також влітку, на жаль, не стало мого прадідуся, він просто не зміг це все витримати.

На початку грудня ми з мамою повернулися в Україну, проживши дев’ять місяців за кордоном. Приїхали ми в Кривий Ріг, тому що він неподалік від дому. Це місто зараз потерпає від частих масованих атак рашистів. Нині ми проживаємо в нашому Нововознесенському, яке знаходиться на даний момент за 30 км. від окупованих територій.

Звісно, чути вибухи. Ще нещодавно в наше село впав уламок від ракети, на щастя ніхто не постраджав.

На жаль, війна ще не закінчилася ! Ніхто не знає, що буде завтра. Сотні та навіть тисячі людей, дітей досі сидять в окупації та під постійними обстрілами. Тож світ почує ще тисячі історій наших людей. Але я вірю, що в найближчому майбутньому це все закінчиться та ми будемо жити в мирі, спокої і обов’язково переможемо!