Молодий рятувальник від самого початку війни на Донеччині бачив дуже багато людських страждань 

Мені 27 років. Оскільки я проживаю у Донецькій області, війну застав із першого дня - 2014 року, коли був перший обстріл Мар’їнки. Потім - другий раз, коли почалось повномаштабне вторгнення. 

Я в цей день йшов на роботу. Ніхто не знав, що почалась війна. Жінки стояли на зупинках, чекали на автобуси. Люди відкривали магазини. Я теж чекав-чекав на зупинці, а транспорту немає. Відкрив інтернет, а там на всіх каналах писали, що війна почалась. Я працюю в ДСНС, нас там ввели в курс справи, і ми почали діяти по ситуації. 

У Максимільянівці я знаходився десь сім місяців - проживання там було неможливе. Працював один магазин,  усі інші вже були закриті. Люди намагались допомагати один одному. Якщо я їхав, то я брав іншим людям, що їм було потрібно. Допомагав тим, у кого не було змоги кудись поїхати. На початку війни мене вразило, як люди обєднались. Коли я був у селі, то люди не сварились між собою, а ставали в черги і чекали. З кожним днем людей ставало все менше і менше; приїжджали родичі і їх забирали. Хто міг сам, то виїжджав. 

Навіть якщо хтось не хотів виїжджати, то постійні прильоти унеможливлювали їхнє життя. Потім почались випадки смертей після прильотів, вмирали цивільні.

Почались постійні прильоти не тільки десь за селом, а й в селі. Останньою краплею був обстріл системою «Ураган». У мене повилітали вікна, двері. Я на наступний день зрозумів, що потрібно виїжджати. Завантажив усі необхідні речі і поїхав у Курахове до родичів.

Важко бачити людські страждання, коли виходиш на вулицю і бачиш, як старі люди збирають залишки свого життя. А скільки людей загинуло! Найгірше у цій війні –людські страждання. Люди тримались за своє житло, за свою землю. Але коли там стало жити неможливо, вони виїжджали, адже важливіше за життя немає нічого. Найголовніше – щоб ми були об’єднані: якщо цього не буде, нічого гарного не буде. 

Я розумію, що закінчення війни – це завжди дипломатичний шлях. Я не бачу, що зараз вона закінчиться. Хотілось, щоб найскоріше. Кожен день війни - це втрачені людські життя, і чим скоріше перемога, тим краще для всіх. 

Мрію про мир, про тихе життя. Щоб люди, які проживають в Донецькій області, де проходять запеклі бої, відчули себе на якийсь час спокійно, впевнено, не жили одним днем. Я хочу, щоб українці почали планувати своє майбутнє и жити спокійно в мирі.