Я спала у своєму ліжку разом з дитиною, зайшов чоловік мій і розбудив мене зі словами, що почали бомбити Київ і що почалась війна. Я була дуже шокована і не повірила йому,я взяла свій телефон і почала дуже уважно читати новини і так, справді, війна почалась. Ми самі живемо в місті Нікополь Дніпропетровської обл. Якщо често, я не знала, що далі робити, пакувати валізи чи сидіти чекати якогось знаку згори.

Після трьох місяців війни і після того як Росія захопила АЕС, була тиша, але не довго. Тиша перервалася дощем із градів на наші домівки, були руйнації, загинули люди і ми вирішила виїхати в м.Черкаси. Труднощі були в тому, що ти як сліпий кіт в чужому для себе місті і з дитиною на руках, важко було найти квартиру на наш бюджет, також важко було адаптуватися до всього нового, важко було залишити рідних ,так як вони виїжджати не захотіли. Я дуже переживала за них, так як вони були майже кожен день під обстілами. І після 8 місяців в Черкасах ми повернулись додому.Важко було адаптуватися до постійних обстрілів ,а потім ще вода, через підрив ГРЕС в нас не стало води і почалися постійні походи за нею .

Так ми живемо всі разом, так як моя дитина знаходиться на інвалідності, ми стали більше нервові. Люди вже не зважають на обстріли, якщо це не десь поряд. Тягають воду під обстрілами. Ми дійсно велика нація, попри все ми завжди протягаємо руку поміч один одному. І я не сумніваюся в нашій перемозі, поки є такі люди в нашій країні.