Ми були в окупації у Снігурівці з перших днів. Війна нас дома застала. Зранку прокинулися - мені син зателефонував. Сказав. А потім ми включили телебачення - і побачили. Потім діти виїхали, бо в них маленькі дітки, а ми залишилися. Сиділи в підвалах.

Нас тут все шокувало. Ми були в якомусь загнаному куті - як миші, сиділи вдома. Дуже було страшно, ми навіть з людьми не спілкувалися.

З їжею сильно важко не було: у нас були запаси. Важко було те, що не було води – ми її носили зі струмочка, чоловік велосипедом возив. Світла не було. Важко було без світла, але все пережили. І дай Бог, щоб цього ніхто не застав, і щоб не повторилося.

Коли наші зайшли в місто, люди пішли на площу дивитися, а я навіть не могла піти: я просто пів дня плакала. Коли їхала машина і грав Гімн України, я просто ридала від щастя - дуже було приємно.

Важко, що ми довго не бачили дітей, онуків. Звісно, що надіємося. Віримо в наших хлопців, чекаємо перемоги.