Сизова Анна, 10 клас, Український фізико-математичний ліцей Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Порало Наталя Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я звичайний підліток, який тільки починає пізнавати це життя. Розумію, що воно не завжди приноситиме радість і насолоду, але такого повороту долі я не очікувала. Початок 2022 року. Я звичайна восьмикласниця, що вчиться в гімназії. 23 лютого, зробивши,  на диво , всю домашку та вечірню рутину, лягла спати. Завтра знову школа, зустрічі з однокласниками. Зранку чую телефонний дзвінок мамі, лежу ще хвилини дві,  насолоджуюся, що мама не будить мене. Раптом...Доню, піднімайся, війна “Як війна?”. Сон як рукою зняло. Війна - це все,  що було у мене в думках. Мама почала будити брата, тато-військовий  уже був зібраний на роботу.

Мама, як і тато, військова, тому  розпорядження давала чітко: зібрати речі, узяти медикаменти, зняти готівку, купити найнеобхідніші продукти.

У Києві ми були не довго, наступного дня мама якимось дивом  відпросилась. Забравши сусідів зверху,  ми поїхали на Львівщину. Через Ірпінь не пускають - заміновано чи щось таке. Жахливі затори, пішки,  мабуть,  дійшли б швидше. АЗС, величезні черги в туалет та на касу, бензину мало.

 

Ми трохи пришвидчилися,  коли зрозуміли, що поліція не зупиняє, навіть, якщо їхати по зустрічній смузі. 

Бачили танки, чули вибухи. Якби  проскочили до Ірпеня за ще однією машиною , могли б бути убиті, як вони.

 

Приїхали  на Львівщину,  мама не змогла довго бути з нами,  поїхала до Києва на роботу. У селі залишились тільки я з братом.

Одного ранку наша хата здригнулась, ми підбігли до вікна.  На полі щось упало і горіло. До серпня ми жили самі, без батьків, лише мамина кума приходила їжу готувати та інколи батьки заїжджали в гості на пару днів, коли їх з роботи відпускали. За батьками за цей час ми дуже скучали, але жили непогано, з усім справлялись — якось зразу подорослішали.

З початку війни життя цінується більше, кожна тривога - страх, кожна людина поруч - дорога, кожне сказане слово- важливе, кожен комплімент та почуття - озвучені.

Я стала  більше любити людей навколо. Зараз будь-який день може стати останнім, то ж мовчати про свої думки, почуття, мрії  безглуздіше,  ніж будь-коли. Важливо казати рідним та близьким про любов до них. Але життя все ж продовжується, правда, почала жити днем сьогоднішнім, бо непомітно підкрадається невпевненість у майбутньому... Ходити в гарному одязі щодня просто так, бо так подобається, не витрачати час на не дуже приємних однолітків,  не приховувати емоції, показувати всім свої дивацтва й особливості, казати друзям та сім’ї, як сильно я їх люблю.

Війна —  це біда та горе, але спільне горе, зазвичай, зближає людей. Це жахливе явище, але є й  інша сторона медалі: війна виховає сильне покоління, що відбудує величну державу.

Так, через війну страшно, постійно щось загрожує нашому життю. Та хіба за інших обставин люди навчилися б бути такими щирими, такими співчутливими, дружніми і так сильно кохали б? Війна закінчиться, а звичка бути собою, проявляти щирі емоції та почуття, залишиться й буде передана новим поколінням, я в це вірю!