Я з Качкарівки Херсонської області. Робила ветеринарним лікарем на фермі. Скота раніше було багато: у нас тільки на фермі до тисячі корів було. Проробила 35 років, а зараз вдома, пенсіонерка, 20 числа мені було 73 роки. 

24 лютого ми не думали, що це війна. Всі казали, що спецоперація. А син мені сказав: «Мамо, не спецоперація, а справжня війна».  Так воно і получилося.  В мене у Росії три похресника, вони приїжджали сюди, в Качкарівку, відпочивати до рідних. Ми їх хрестили - у нас така гарна церква в селі була – її теж розбили. 

Позавчора були прильоти: літаки кидали на нас чотири авіабомби - тож багато пострадало споруд. І Мелове обстрілювали, і далі туди, до Херсону, правий бік берега. 

Тут у всіх і серця болять, і все на світі. Діток, звичайно, вивезли, а ми переживаємо, щоб людям було де жити. Дуже рознервувалась - не можу й сказати.

Дефіциту харчів у нас тут не було. Гуманітарку мені привозять сусіди - у їх машина є, а в мене немає. А на велосипеді я вже не їжджу. Дякую, що люди нам допомагають. У вівторок нам завжди воду завозили - тим, хто не може привезти собі. Вчора був сильний обстріл села, то сьогодні будуть возити воду бочками. Так що пока ми не обіжені. А якби цих гадів убрати, що стріляють, то ще б краще було. Щоб ми тихо і спокійно доживали. 

Мій зять загинув на розтяжці. Він працював електриком. Йому хтось подзвонив - і він поїхав. Відкрив хату - і на нього вся хата впала. Йому було 48 років. Нам навіть у Кривому Розі не вірять, що в нас тут така війна, такий безлад. Ось, якраз обстрілюють. Коли воно закінчиться?

Мрію, щоб люди усі здорові були і дітки повернулися додому сюди, в село. Щоб ми всі гуртом мир зустрічали, щоб вийшли, як на парад, і побачили тих людей, які виїхали і повернулися живими і здоровими.