Макуха Євгенія, 14 років, Новоселівський Перший НВК, с. Новоселівка Перша

Есе «Війна на сході»

Одного разу, в далекому 2014 році, я прокинулася від дивних звуків. Спочатку здалося, що це грім, просто змінюється погода. Але то був не грім. То були звуки обстрілів.

Гула земля. Єдине, що можна було запамʼятати – страх і нерозуміння того, що відбувається. Ще ж вчора все було добре, а сьогодні почалася війна. Перші постріли, військова техніка, від якої трясе землю. Я вперше побачила справжні танки.

Зараз це звичайна справа – побачити військових зі зброєю, танк, почути постріли. Та тоді мене полонив страх. Я не розуміла, що відбувалось, чому всі збирали речі та їх очі наповнювалися сльозами, чому ми побігли до погріба, де було сиро, холодно? Чому гудить земля і чути постріли над головою? Повне освідомлення війни прийшло не одразу, а трохи пізніше, бо спочатку ніхто нічого не зрозумів.

З чим у вас асоціюються слова «град» та «ураган»? З погодними умовами? А для людей з Донбасу ці слова з подвоєним сенсом. Так називаються бойові машини, від пострілів яких мигкотить небо, ці машини пускають так звані «феєрверки», після яких не залишається нічого живого.

Війна прийшла до нас несподівано, і вже протягом 7 років ми змушені терпіти її.

Мир – це дуже важливо, завжди і всюди, бо через сутички повинні страждати невинні люди і їх сім’ї. Війна… Таке страшне слово. З найгіршими наслідками. Вона вбиває і нещадно знищує все на своєму шляху. Мир потрібен. І ми його чекаємо…

Але коли мир настане? Чому розпочалася війна? Ці питання залишаються відкритими, і ніхто на них не відповість. Біль, страждання, загиблі, навіщо це все? Я навчилася жити за правилом: живи сьогоднішнім днем, бо завтра може не настати.

Здається мені, що без цього правила було б жити набагато легше, бути впевненим, що все буде добре і завтра, і післязавтра. Для мене війна назавжди залишиться у моїй пам’яті – нагадування і гострий біль тих страшних часів. Війна нам не потрібна. Страх. Біль. Ненависть, навіщо це? Нам потрібен мир. Тиша і спокій. І впевненість в тому, що це більше ніколи не повториться. Ніколи. Невже я багато прошу…?