Ми зі Степногірська Василівського району. Я працюю у «швидкій допомозі». Маю двох дітей. Сину 21 рік, доньці – 15, у неї інвалідність. У 2022 році залетів до нас перший «Град» у двір, і нам прийшлося дітей вивезти в Запоріжжя, а ми з жінкою ще залишалися вдома. Але потім стало тяжко дуже, то ми також виїхали. 

Я був на зміні якраз, мені о четвертій ранку зателефонував товариш з Харкова - у них вже почалося. А потім син зателефонував. У них в медичному коледжі вікна відлетіли. А потім вже диспетчер оповістив, що почалась війна. 

Син виїхав у квітні до подруги в Житомирську область, доньку вивезли до моєї сестри в Запоріжжя, а ми з жінкою були вдома до грудня 2023 року. В підвалі жили. 

Вода вдома була, адже у нас свій будинок. За продуктами я до Запоріжжя виїжджав. 

Так ми сиділи, доки не прилетіло ще раз у двір і не розбило нам кухню. 

Тоді ми виїхали в Запоріжжя і тут працюємо. Дружина фельдшер.

Шокує, що росіяни обстрілюють мирні будинки, а там моя мама залишилася. Я їжджу до неї регулярно. Вчора знову обстріляли багатоповерхівки, і так - майже кожного дня. Не раз я їхав, і розривалось біля машини. 

Якби не стріляли, ми б уже з усім змирилися, бо додому дуже хочеться. Найбільше мрію повернутися додому і жити вдома.