Мельник Тетяна, заступник директора з виховної роботи Комунального закладу "Харківський ліцей № 107 Харківської міської ради Харківської області"

Війна. Моя історія

«Я ніколи не замислювалась про те, що народилася через 8 років після закінчення Другої світової війни... Не усвідомлювала, що мої батьки, рідні, родичі, сусіди тільки-но пережили страшну, довготривалу війну! Що тут, у моєму рідному красивому і сучасному Харкові відбувались страшні репресії місцевого населення. Що газову машину, в якій вбили сотні мирних жителів, схопивши їх просто на вулиці Пушкінській, вперше випробовували саме  в моєму рідному місті.

А про те, що відбувалося у Дробицькому яру, ми дізналися набагато пізніше, коли почали оприлюднювати усі злочини, скоєні фашистами на території мого рідного міста», – якось задумливо проговорила мама напередодні 24 лютого...

Харків. Місто жило, розвивалося, квітло, модернізувалося… Рідне місто – місто студентів, науковців, будівників, архітекторів, дизайнерів, лікарів, учителів. Місто, яке мирно існувало з тих далеких часів до 24 лютого. Вранці о 04.05 прогриміли вибухи, перервавши усі плани, мрії та сподівання нас, харків’ян. О 04.15 задзвенів телефон. Голос мами, повний безнадії і безпорадності: «Доцю, «вони» в нас стріляють…»

Ми вже декілька діб сиділи у підвалі. Не виходили на свіже повітря, не знімали одяг, який вдягли на себе вранці 24 лютого. Сиділи переважно мовчки, намагуючись почути, що відбувається зовні. Вдень нічого не було чути, а вночі починалися обстріли: страшні, без перерви, десь поряд…

Мама сиділа на стільчику мовчазна. Бліда і якась маленька, наче дитина. Навколо очей проявились чорні кола, в яскраво-голубих очах застигло питання: «Що це?» Я покликала її, ми пішли темними коридорами. Тиша здавлювала скроні, мені на мить здалося, що стукіт мого серця чути навкруги. Мама човгала позаду мовчки, ні про що мене не питала.

Ми зайшли до медпункту, я тихо, щоб мене ніхто (не знаю, хто саме) не почув, запропонувала їй лягти на тапчан. Мама слухняно лягла і одразу заснула. Вона не спала вже декілька діб.

Я сиділа на іншому тапчані і вслухалася в темряву. Вухам моїм було так боляче від того… Я вслухалась і забувала дихати. І ось почула те, що боялася пропустити. Десь о третій ночі почалися обстріли. Я покликала маму, вона не одразу прокинулася, очевидно, що сон був глибоким. Ми знову пішли темними коридорами у підвал, прислухаючись до черги залпів десь  поряд.

А потім була страшна дорога, двадцять годин у повній темряві, у вагоні, в якому можна було тільки стояти. На шаленій швидкості поштовий потяг мчав нас кудись далеко від рідного дому, від рідного Харкова, від нашого звичного життя, від обстрілів. І знову мама мовчазна, задумлива. Я періодично шукала в темряві її прохолодну, м’яку, ніжну руку, щоб впевнитись, що все гаразд.

«Я ніколи не могла б подумати, що «вони» прийдуть нас убивати, –  дивлячись на мене своїми яскраво-голубими очима, задумливо говорить до мене мама. Я ніколи не могла б подумати, що буду на чужині, розлучена зі своїми дітьми, онуками, розлучена зі своєю домівкою…»