Гідулян Анастасія, учениця 8 класу Виноградівської гімназії Інгульської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кисленко Світлана Адольфівна

«Війна. Моя історія»

Війна для моєї родини – це тяжкий біль і сльози. Вранці 24 лютого 2022 року в рідну Україну ввірвалися окупанти, прийшли нас «освобождать». Ми були налякані і не розуміли, що відбувається.

Найстрашнішим був день, коли у наше село в’їхали вороги. Ми потрапили в окупацію. Більше двох тижнів ми жили у підвалі – мама, я і мій молодший братик. Надвір не могли вийти, бо постійно летіли ракети і працювала авіація. Одного дня ракета влучила дуже близько і було так лячно, що я навіть боялася плакати.

Найбільше переживала мама – щоб росіяни нас не вбили. Окупанти ходили вулицями з обшуками, і їх так багато зайшло у двір, що важко було порахувати. До хати, на щастя, не заходили. Ми з мамою увесь час заспокоювали мого молодшого братика, пригортали до себе, а я тихенько нашіптувала йому лагідні слова.

Після 24 лютого життя нашої родини різко змінилося. До цього ми жили дуже дружно, весело відпочивали, піклувалися один про одного, разом працювали по господарству. Часто, збираючись за смачною вечерею, будували плани і мріяли про майбутнє. І ось раптом все закінчилося, обірвалося, зламалося…

Спочатку пропав мобільний зв’язок, потім не стало і світла. Ми не могли зв’язатися з бабусею і дідусем, і це найбільше нас непокоїло. Ми не знали, як там наші рідні, а вони переживали за нас.

Коли окупанти вийшли з нашого села, батьки вирішили виїхати з Виноградівки. Дорога була тяжкою. Різними машинами ми добиралися спочатку до міста Южне, потім – до Одеси. Навколо постійно чулися вибухи, і ми часто зупинялися. Майже на ходу забігали до вагона поїзда, який прямував до Хмельницького. Спочатку ми оселилися  у селі Слобідка-Кузьминська на Хмельниччині у маминих родичів. Там ми прожили 5 місяців. Пізніше переїхали в містечко Городок, де перебували близько трьох місяців.

Весь цей час я намагалася сумлінно навчатися, спілкувалася зі своїми однокласниками і рідними вчителями. Записалася на секцію з гімнастики. Так хотіла відволіктися від постійних тривожних думок. А ще я дуже хотіла додому.

13 грудня, саме на свято Андрія, ми вирішили повернутися. Ця дорога для нас була легкою і радісною. Приїхали, зустрілися з дідусем Андрієм і привітали його зі святом. Усі ми плакали, бо дуже скучили один за одним. Яке це незабутнє відчуття – коли ти вдома, де дуже тепло і по-особливому затишно!

 Вдома мені знову хочеться будувати плани на майбутнє і мріяти про найголовніше – про нашу спільну перемогу!