До війни ми мешкали в місті Гуляйполе. У нас з перших днів обстріли були. Ми і в погребі сиділи ховалися, і у сусідів по підвалах. Ані світла, ні води, ні газу - нічого не було. Потім вже не було сили виживати.

3 березня почали бомбити саме Гуляйполе - майже сутки бомбили. І ми весь час сиділи в погребі, було дуже страшно. Моєму чоловіку було тоді 76 років. А мені хоч тоді й було 61, але я ходжу з ціпком. Зараз практично не виходжу з квартири, мені дуже важко ходити. Звичайно, було страшно.

Оці обстріли, оці ракети - це найбільший страх, який у мене до цих пір. 

Ми були в Запоріжжі, а з 10 жовтня і там почалися обстріли. Ми поїхали у Дніпропетровську область - там було тихо. Пів року прожили, але дуже дороге там житло. У нас не вистачало грошей, і ми повернулися до Запоріжжя. 

Вдома у нас побите все. Хата-то стоїть, але побиті і дах, і вікна, і літня кухня. Ми скільки могли, стільки і забивали – платили. Зараз уже немає тих фінансів, щоб платити. Там зараз кожен день обстрілюють саме нашу сторону Гуляйполя, де ми проживали.

Я вважаю, що потрібно тільки домовлятися до чогось, бо так, мені здається, війна не закінчиться ніколи. Я вважаю, що потрібно було домовлятися ще в перші дні, поки не так була розбита вся Україна. А тепер скільки людей, яким немає куди повертатися взагалі! 

Мрію повернутися додому – туди, де ми проживали. Щоб був мир, і щоб діти і онуки були біля нас, щоб відбудувалася наша Україна. Хочу жити вдома зі своїми людьми і своїми сусідами, яких розкидало по всьому світу.