Ведучий Григорій Герман від початку повномасштабної війни залишався в країні. На деякий час із родиною виїжджали, але знову повернулися до рідної домівки. Григорій тримається оптимістично та впевнений у перемозі України.

24 лютого, от о 5.30, коли мене підкинуло від вибухів, я перші десять хвилин, напевно, що стояв біля вікна у нас на кухні і курив одну за одною.

І тоді, в принципі, до мене прийшло майже одразу відчуття і розуміння, що це вже я прокинувся вже в новому житті, в новому житті, яке буде відрізнятися абсолютно від того, що було буквально шість чи сім годин тому.

Тому що ми лягли з Ірішечкою годині о 3-й, і при чому лягли ми, знаєш, з її словами: «Давай лягати спати, тому що, якщо о 4 ранку почнеться, то ми з тобою будемо не виспані». І це розпочалося о 5.30, і ми реально були не виспані, але кількість адреналіну – вона одразу дозволила більш-менш адекватно сприймати все, що відбувається. І от це відчуття, воно насправді зі мною і досі. І от це, що це просто нова реальність.

Нова реальність, в якій треба жити, треба бути ефективним, тому що в цій реальності кожен українець, де б він не знаходився, він має бути максимально ефективним і максимально корисним своїй країні в цей момент.

І от це відчуття мене реально змінило. Ти знаєш, дуже багато речей важливих до цього стали менш важливими або абсолютно неважливими. Дуже багато речей, про які я б даже не подумав, стали частиною мого життя. Якісь частини, які я вважав стабільними і абсолютними, вони з мого життя пішли, а інші, про які я навіть не думав, вони в моє життя прийшли. Тому да, я так конкретно змінився.

Я абсолютно чітко пам’ятаю взагалі все, що відбувалося, абсолютно чітко пам’ятаю, що ми робили, як ми робили, як все це було. Ну от дивись, от всі в Києві. Ми потім зустрічалися зі Світланою Тарабаровою і її продюсером Льошею, з Гришею Решетніком, ну з багатьма. Ми зідзвонювались. У кожного, хто має відношення до шоу-бізнесу, до мас-медіа, у кожного був знайомий, який або на передодні, або за два дні до того щось написав. Так само і у мене був знайомий, мій хороший добрий друг, який мав подібну інформацію, і він мені о 9 годині 23-го числа писав, що, друже, ну ситуація дуже і дуже складна, може бути все, тому збери «тривожний чемодан».

І у нас чемодан знаходився в іншому місці, не там, де ми живемо, в пішій доступності, і я оце вночі, вечері по тихому нашому містечку в житловому комплексі, в якому я живу.

Я собі тяг ту валізу велику, і вона стукала колесами по плитці. І я думав, що я зараз побужу половину житлового комплексу свого своїми чемоданами. І думав, ну і хер з ним, значить, розбужу, головне, що б він не знадобився.

Ми зібрали якусь там частину речей в цю валізу, тому що насправді, не дивлячись на повідомлення, а цій людині я довіряв відповідно, не дивлячись, все одно залишалось таке: ну не може такого бути, ну от реально. Хоча я вже зі своїми знайомими вже місяць до цього, починаючи з початку року, усім я казав: «Може бути». Ну реально, да, може бути. Вони казали: «Ну ти що? Як? Не може бути». Я кажу: «Ну чекайте, це може бути, до цього потрібно підготуватись хоча б морально».  Треба розуміти, що це може бути, хоча б продумати, куди? Як? Що? Що ви будете робити? Де гроші? Де документи? Що ви будете хапати, а що ви хапати не будете. Тому-то якось морально для мене  це не стало такою якось знаєш, о Боже… Стався один із варіантів, який я допускав, і ми дуже-дуже швидко…

Я розбудив Ірішу, вона спала в дитячий кімнаті з дітьми, розбудив. З нами був ще її тато. Ми зібралися дуже-дуже швидко, в нашому світі ми збиралися 45 хвилин, і це дуже-дуже  швидко, тому що ми збираємось… ми капуші, і от ми чітко знали, у мене був план, як евакуювати родину і куди, в принципі, тому що варіантів було декілька. І ми почали реалізовувати один із них, але знаєш, так, це дуже-дуже цікаво.

У мене був абсолютно чіткий план, що треба робити. Я знав, що в перші години після початку війни буде дурдом на дорогах, на виїздах із Києва, і взагалі буде щось абсолютно нереальне.

Але не дивлячись на це, в цей критичний… я розумів, що треба буде деякий час залишитись у Києві. Пройшли оці корки на дорогах величезні, але одразу саме 24-го лютого ми почали виїжджати із міста і одразу втрапили в величезний корок, і одразу почали розуміти, що бензин закінчується, і тому ми перейшли до першого плану. Ми перейшли до того плану, який я розробляв із самого початку, і ми перші декілька днів були в Києві. Це були дуже складні дні, складні психологічно, тому що, з одного боку, я абсолютно чітко усвідомлював, що Київ не здадуть, що Київ не зможуть взяти.

Я абсолютно чітко усвідомлював, що Київ буде стояти і триматися до останнього на кожній вулиці, і буде стріляти із кожного будинку. Я не хотів, щоб у цьому будинку були мої діти.

Я не хотів, щоб під час цієї битви за Київ тут, по серед війни, знаходилась моя дружина і мої діти. Тому в нас і була ідея вивезти одразу родину з Києва, а далі вирішувати, що ми будемо робити.  Ну, і власне кажучи, ми декілька днів пробули в Києві. Ми чули все, що чули кияни в ці дні: і вибухи, і роботу ППО, і стрілянину на Оболоні, і стрілянину на Інтернаціональній площі, – це все ми чули. Ми були в приватному будинку, де живе моя мама, власне кажучи, отак пройшов цей день. Ми майже виїхали, потім ми зрозуміли, що нікуди не доїдемо і повернулися в Київ, і були в Києві декілька днів.

Я розумів прекрасно, пам’ятаю, як відбувалися бойові дії, ну то зрозуміло, що я читав багато про те, як відбувалися бойові дії в Сирії, в містах. Міста, які зносилися під нуль, друзі, які воювали, розказували мені, як все відбувалося на Сході України в 2014 році, у період 2014–2022 років,  і таке інше.

Насправді ми ще хочемо виїхати, тому що в місті де йдуть бойові дії, цивільні особи, які не вміють тримати зброю, не можуть тримати зброю – чоловіки маються на увазі і жінки з дітьми – це ускладнення для сил, які обороняються, а не полегшення.

Насправді, наша влада в усіх містах, які знаходяться під ударом, вона їх просить: «Цивільні, будь ласка, виїжджайте, не будьте тут, не сидіть». Тому що це ускладнення для військових, тому що захищати місто без людей чи захищати місто з людьми, з цивільними людьми це набагато складніше. Це була теж одна з важливих причин, чому я намагався якомога швидше вивезти сім’ю звідси. Ну, і в результаті ми виїхали. Не тільки ми  виїхали, виїхав Ірішин тато, який був в цей день з нами в Києві.

Мої батьки – моя мама і мій вітчим, зібралися і поїхали з нами. Я вважаю, що це було правильно в цей момент. Ми не виїжджали за межі України, зрозуміло що… але ми довгий час були на Західній Україні і потім повернулися в Київ, але не всі. Тому що моя мама з моїм вітчимом, ми вирішили, що їм краще буде за кордоном, і вони виїхали за кордон.

Абсолютним шоком була подорож по Житомирській трасі, через Макарів, Білогородку. Це було дуже і дуже важко. Це було показово, показово в першу чергу для дітей, тому що ми їхали двома машинами. Діти їхали в іншій, я не бачив їх реакцію, але ми проїхали, вони бачили і розбиті рашистські танки, вони бачили будівлі, які рашисти спалили.

І Іріша їм пояснювала, що да, це війна, це жахлива війна, і саме тому важливо робити все для нашої перемоги, щоб це не сталося більше ніде.

От це було дуже терапевтично насправді для розуміння дітей – і що таке війна, і чим вона небезпечна, і чим вона жахлива. Коли ми в’їхали в Київ… Ну що я можу сказати,  рідне місто, рідна енергетика, помічав якісь речі. Ну, умовно кажучи, там, де йшли танки, там де йшли БМП, я прямо відчував оцей покоцаний асфальт на вулицях, які були раніше абсолютно рівні, абсолютно рівні і ідеальні. Звичайно, що блокпости не закинуті, а залишені блокпости без охоронців і тероборони, але, тим не менш, блокпости. Загороди посеред трас трьох- і чотирьохполосних. Габіони, які стоять із землею, все це помічав, але, слухай, все одно нічого не порівняється з відчуттям рідного міста, рідного дому. Рідний дім надає енергетику.

Коли ти живеш десь, а не дома, в тебе є відчуття того, що тиждень, два тижні – і це все має закінчитися. Ну окей, тіпа, ну ще місяць – і це все має закінчитися. А коли ти приїжджаєш додому, ніби ти повертаєшся в це життя, в ці запахи, з яких ти їхав в евакуацію, а водночас в тебе в телефоні відбувається все те саме, що відбувалося, то ти розумієш, що є… Ні, чувак, стоп, це просто нова реальність, і тобі треба в ній жити і бути максимально ефективним для того, щоб наближати той момент перемоги. Для того, щоб робити все, що ти можеш.

Це не закінчиться через два тижні, це не закінчиться через місяць, це гра в довгу.

Розуміння цього, що це не тимчасово, це  не треба трішечки потерпіти, це твоя реальність і треба звикати в ній жити. Війна – це дуже важка штука, і психологічно вона дуже і дуже важка. Почали приходити новини про журналістів, які гинуть. Коли почали приходити відео із Бучі, з Гостомеля, коли звільнили Київську область. Жахливі абсолютно моменти, жахливі абсолютно речі. Коли я бачу фотографії або звістки про дітей, які гинуть…

Діти – це взагалі для мене тема дуже близька до серця, взагалі, що пов’язано з дітьми, сприймаю дуже-дуже близько до серця. Звичайно, це було…  коли там Маріуполь… Це було дуже-дуже важко. Мені як людині, яка вірить в перемогу, надзвичайно важко було сприйняти новину про те, що Маріуполь нам доводиться здавати, тому що... при тому, що раціонально я все розумів, і раціонально я все прораховував, що так воно і має бут.

Тому що я розумів, що не можна їх звільнити, ніяк не можна звільнити. Навіть те, що наші вертольоти і навіть самольоти туди літали, це диво, і диво дивовижне героїзму людського і диво Божого співпадіння якогось.

Я розумію, але все одно, я морально готувався до цього, рано чи пізно це відбудеться, але все одно, коли це сталося, це все було дуже-дуже важко. Коли ракета вдарила по Сирецькій телевежі і загинули люди, які просто проходили повз… Ну і взагалі, в принципі, вона для кожного з киян є рідною, а я ще пропрацював там давним-давно, коли ще працював на радіо, багато разів. І от ми були  там нещодавно, зйомки в нас там були минулого року чи позаминулого, там теж знімались. Короче кажучи, це багато.

Ця війна несе з собою дуже багато  страждань, на які реагують усі українці. По-перше, місце для надії  завжди є, по-друге, ми обов’язково переможемо. Обов’язково.  У нас не те що немає іншого виходу, історія веде нас до того, що наша перемога буде обов’язково.