Мені 69 років. живу в Дружківці Донецької області. Зараз пішла до дітей жити, бо одній тяжко дуже. Ну а так - все гаразд. Живу тут, не виїжджала. Дітей відправила, а живу в їх домі.

Початок війни – про це навіть страшно і говорити… Не знаєш, що і завтра буде. Все страшне: от ці бомбардування, коли прилітало в місто, і ми не знали, що буде далі.

В тому році газу не було, світла не було. Зараз можу сказати, що все нормально, але кажуть, що будуть відключати,

Всі рідні виїхали, хто куди. Онуків не бачу. Це дуже тяжко. Від гірких думок тільки робота в городі і спасала. Бахають, а я копаюсь.

Я надіюсь що все буде гаразд, що наші хлопці відстоять нас і не дадуть цим гадам лізти далі.