З 2014 року, наша родина вимушена була покинути свою домівку в місті Шахтарськ, Донецької області. 

Ми часто переїжджали, щоб вберегти себе та дитину від обстрілів. 

З 2016 по 2022 роки, ми мешкали в Маріуполі. Це місто стало для нас рідним. Там наш старший син пішов у перший клас. Але, на жаль, у 2022 році нам знову довелося рятуватися. Після декількох переїздів ми вимушені були залишитися в Одесі.

Перший день війни застав нашу родину в Маріуполі. Ми спокійно спали в своїх ліжках. О 5 годині ранку, ми з чоловіком одночасно прокинулися від вибухів. Тоді ми зрозуміли, що почалася війна. 

Ми знали ці вибухи, ще з 2014 року, їх неможливо переплутати з чимось, чи колись забути. 

О 7 ранку ми розбудили дітей, та відверто поговорили з ними, сказали, що почалася війна та нам потрібно буде поїхати з міста. Менший син нічого не розумів, йому було лише 3 роки. Весь той день не вщухали вибухи.

Найстрашніший день – це коли ми намагалися врятуватися, та виїхати з Маріуполя. 

Скрізь були військові, танки, БТР. На вулиці було так гучно, від вибухів снарядів, що наша машина підстрибувала.

У мого чоловіка, діагностували ПТСР. Він проходив курс психологічної допомоги. Старший син боїться вибухів та гучних звуків, тому що став свідком травмуючої події – після переїзду до Одеси, біля його школи падали шахеди. Вибило вікна та двері, у дітей зі школи зруйнувало житло. Місяці тому, 

збита ракета впала і вибухнула в 600 метрах від нашого будинку.

Ми стикнулися з нестачею медикаментів, коли діти хворіли. 

Не було грошей купити необхідні ліки.

Чоловік хворіє на цукровий діабет 2 типу та у нього хворе серце. Не було грошей купити необхідні ліки. Пару разів нам давали необхідні ліки в лікарні. Також, ми шукали підтримку в різних фондах, які допомагали нам з необхідними медикаментами. Ми дуже вдячні їм за допомогу.

В мене є особлива річ, з якою пов’язана моя особиста історія війни – це ключі від квартири в Маріуполі, де ми прожили щасливі роки. Єдине, що залишилося від неї. Я можу їх віддати до музею.