Ми із сім'єю весь час проживаємо в Красногорівці, нікуди не їхали. Нашій доньці 13 років, вона навчається у сьомому класі, син вже дорослий. До війни я працював охоронцем АТБ у Старомихайлівці, але тепер від магазину залишився один каркас. Потім я став на облік у центрі зайнятості, але якщо пропонують якусь роботу, то не в Красногорівці чи Мар'їнському районі, а десь далі. Виходить, що заробиш, то й витратиш на дорогу.

У нас не було електрики, ми поклали ґрати на цеглу і так готували їсти. У будинку були пошкодження, у нас вилітали вікна, побило дах. Потім Червоний Хрест допомагав міняти, поставили три пластикові вікна і поміняли дах. Дякуємо їм велике.

Ми ховалися здебільшого у сусіда, бо у мене льох знаходиться під будинком і закривається кришкою. У ньому було небезпечно перебувати, бо якщо кухонька впаде, то там і сидітимеш. Ми ховалися із сусідами, у компанії було веселіше. Вже якщо десь присипле, колективно можна відкопатися. На той час не було жодного зв'язку.

Війна змінила наше життя насамперед у тому, що не стало роботи. Зараз працює дружина, а раніше ми працювали вдвох. Раніше була стабільність, а зараз перебиваємось. У нас й досі неспокійно, але ми вже звикли. Якщо десь бахає не дуже близько, то вже й не звертаємо уваги.

За роки війни було багато важких епізодів. Наші сусіди мали пряме потрапляння до підвалу. У мене в хаті вилетіли вікна, контузило вівчарку, вона невдовзі померла.

Вдруге до сусідів потрапило у кут будинку. У багатьох знайомих та родичів були руйнування, когось поранило. Після цього з'явилися різні хвороби на нервовому грунті.

Від магазину, де я працював охоронцем, залишився лише каркас

Дітлахи не можуть спокійно вийти на вулицю і погуляти. Немає ні парків, ні каруселів, загалом, жах. Діти ростуть в інтернеті.

Гуманітарні організації привозили то вугілля, то дрова. Давали і продуктові набори, якось я отримував на тещу.

Дуже хочу, щоби була стабільність і хороша робота, щоб можна було вирішувати якісь побутові проблеми.