У мене є чоловік і маленька донька. Ми жили у місті Маріуполь. Працювали, було все добре. 24 лютого, щойно почалася війна, ми виїхали. Зараз перебуваємо в Тернополі.

У перший день повномасштабної війни я прокинулася о шостій ранку від вибуху. У нас лунала сирена, чутно було стрілянину. Чоловік спочатку поїхав на роботу, потім їх відпустили. Ми одразу почали збирати речі, були дуже перелякані. Виїхали, щойно зібралися. Їхали, аби тільки подалі від війни. У нас маленька дитина – два з половиною рочки, тому залишатися у Маріуполі було б безумством.

На виїзді із міста були дуже великі черги, як і на заправках. Були підірвані мости, тому шукали більш безпечні шляхи для виїзду. Ми виїхали із валізою речей, у нас не залишилося будинку, нічого. Зараз потроху почали обживатися в Тернополі, шукати роботу. Тут з цим складно, зарплати низькі. Живемо, як виходить.

Наші рідні виїхали з Маріуполя, але не одразу. Мої батьки виїхали десь за тиждень. Це було дуже ризиковано, але добре, що живі-здорові. Батьки чоловіка виїхали наприкінці березня. Було дуже складно. Думали, що залишаться там назавжди. Місяць ми не знали, що відбувається з нашими рідними. Потім вони зловили зв'язок і повідомили, що будуть виїжджати.

Одяг, їжу ми отримували як гуманітарну допомогу.

Найбільше шокувало, що нашого рідного міста - того, що було раніше, не залишилося. Нині там – одні руїни. Якщо ми туди повернемось, ми його не впізнаємо.

Вразили звірства росіян, які вони коїли у Маріуполі, у Бучі. Стільки смертей! Батьки, коли виїжджали, розповідали, що на дорогах трупів було безліч. Навіть дивитися було на це важко.

Сподіваюсь, що війна закінчиться якнайскоріше. Бачу наше майбутнє в Україні. Чекаємо на нашу перемогу, на звільнення Маріуполя. Тоді будемо вже дивитися, де нам зупинятися і чи повертатися додому. Поки ми живемо одним днем. Зараз важко щось планувати.